Головна

Результати 21 - 30 з 245

Наталка ЩЕРБАНЬ 14 травня КРИК ДУШІ Навіть у блокадному Ленінграді виходила газета шрифтом Брайля, а нині ця періодика гине Для людей з вадами зору, як і для інвалідів інших нозологій, у нашій державі є певні преференції: вони мають пільги, користуються соціальними послугами, отримують, нехай невеликі, та все ж таки пенсії і дотації. Проте щоб розвиватися й пізнавати світ, життєво необхідне значення для сліпої людини має інформація, яку вона здобуває за допомогою брайлівської та озвученої літератури. А про новини з життя Українського товариства сліпих (УТОС) і незрячих з інших куточків світу ці люди дізнаються зі спеціальної преси, яка роками була незмінним супутником і розрадою від самотності… Сьогодні ж преса для сліпих опинилася в дуже скрутному становищі — видання скоротилися і майже не випускаються… Коли слово стає розкішшю Єдина в Україні Об’єднана редакція періодичних видань для незрячих «Заклик» своє існування розпочала ще у далекому 1934 році. Її першою ластівкою став журнал «Школяр», що друкувався шрифтом Брайля для дітей з вадами зору (до речі, це видання для сліпих є найстарішим на території колишнього СРСР). Згодом започаткували другий журнал, уже для дорослих — «Заклик». Він виходив як за брайлем, так і плоским (звичайним) збільшеним шрифтом, аби його сторінки могли читати люди з невеликим залишковим зором. І вже наприкінці вісімдесятих років в УТОСі з’явилася газета «Промінь», яка теж виходила двома варіантами — брайлівським та плоским. Кошти для виготовлення специфічних щомісячних видань завжди виділяла держава, їх навіть вистачало на часткову оплату для індивідуальних передплатників, тому незрячі платили символічну ціну і мали можливість цілий рік черпати новини з газети та журналів. За останні роки ситуація погіршилась. Фінансування почало здійснюватися через Фонд соціального захисту інвалідів та поступово скорочуватись. Однак редакція все-таки намагалася вижити. Та умови ставали такими складними, що коштів катастрофічно не вистачало не лише на виготовлення видань, а й на зарплату працівникам редакції. Довелося припинити друк плоского варіанту журналу «Заклик» і обмежити вихід інших видань. З 2010 року редакція журналу «Заклик» і Республіканський будинок звукозапису та друку Українського товариства сліпих, де й друкуються брайлівські видання та інша література, чекають гроші з держбюджету на підготовку й друк продукції по півроку, а то й більше. Цього року взагалі невідомо, коли вони з’являться. До того ж, скасовано фінансову підтримку для індивідуальних передплатників, і кошти виділятимуться лише на 100 примірників кожного видання, що розповсюджуватимутьсеред спеціалізованих бібліотек УТОСу. І тепер незрячій людині, щоб самій передплатити на рік журнал чи газету, треба заплатити за одне видання 700–800 гривень (така на сьогодні собівартість продукції). Звісно, для більшості інвалідів по зору така ціна — велика розкіш. Особливо постраждають люди похилого віку, котрі мешкають у сільській місцевості: мабуть, назавжди втратять доступ до рідної преси, бо не мають можливості самотужки передплатити. А дістатися до бібліотек, які розташовані у великих містах і райцентрах, багатьом не під силу. А для них же брайлівські видання та ще радіо є чи не єдиним джерелом інформації. — До кого я тільки не звертався з листами й проханнями підтримати нашу пресу, — каже головний редактор «Заклику», заслужений журналіст України, інвалід першої групи по зору Іван Таран. — І до депутатів, і до міністрів — усе марно. Нікому ми не потрібні. Прикро, що не відчувається підтримка і з боку засновника нашої редакції, Центрального правління Українського товариства сліпих. Адже в усьому цивілізованому світі у незрячих немає проблем з виданнями за брайлем. Тамтешня влада приділяє цьому питанню дуже велику увагу, поважаючи права й потреби інвалідів. Та чого далеко ходити — наша сусідка Росія регулярно випускає періодику для сліпих, ще й до неї низку літературних додатків. Навіть у блокадному Ленінграді випускали брайлівські видання. А ми в той час, коли наша країна прагне у Європу, коли розвиваються і розробляються надсучасні технології, опинилися в такому жалюгідному становищі. До того ж через борги у нас постійно намагаються забрати приміщення… Віднедавна незрячі люди читати спеціалізовану періодику зможуть лише в бібліотеках. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ Усе тримається на ентузіазмі Серед працівників редакції переважна кількість — інваліди по зору. Ці люди — справжні ентузіасти, котрі працюють за мінімальну заробітну плату (що головний редактор, що прибиральниця), та й то одержують її з великою затримкою. Через брак коштів редакція не має жодного сучасного комп’ютера, Інтернету. Автори порозбігалися, бо про гонорар тут уже давно забули. — Отримання фінансування для наших видань і взагалі літератури шрифтом Брайля завжди було затяжним, — зазначає заступник голови Центрального правління УТОСу, інвалід першої групи по зору Олександр Осадчий. — Особливо це стало проблемою, коли у 2010 році була скасована Кабміном постанова № 983, після чого періодичні видання і книжки для сліпих зняли зі списку засобів реабілітації. Тепер дуже важко вибивати кошти на видавничу справу. Але ми постійно працюємо над цим питанням, воно під контролем. І я вірю, що редакція журналу «Заклик» і будинок звукозапису та друку ще довго працюватимуть на благо незрячих. До речі.Такі кепські справи не лише з виходом періодики для сліпих, а й узагалі з випуском книжок рельєфно-крапковим шрифтом, зокрема підручників. У спецшколах, де навчаються за системою Брайля діти з вадами зору, користуються підручниками, виданими ще за радянських часів. Також і Центральна бібліотека для сліпих ім. Островського постійно в очікуванні дива, що її фонд поповниться новинками брайлівської та озвученої літератури… До газети «Промінь» постійно надходять листи від інвалідів по зору. Ось рядки одного з них — від Ольги Цвігун з Вінниці: «Ми, незрячі, щоденно відчуваємо інформаційний голод, жадобу до знань і потребуємо постійного спілкування між собою. Дорогою до прекрасного, вічного і корисного протягом багатьох років нас упевнено вела «УТОСівська» преса: журнали «Заклик» і «Школяр» завжди рятували у хвилини самотності та зневіри… Новим промінчиком надії у нашому темному царстві стала газета «Промінь», покликана висвітлювати на своїх шпальтах життя УТОСу, знайомити читачів з новими законами та постановами нашої влади, що стосуються інвалідів. Наші видання пережили навіть жебрацькі дев’яності — часи тотального занепаду майже всіх країн СНД. А що ж сталося тепер?..» http://ukurier.gov.ua
УсепочалосязФорумугромадськоїорганізаціїнезрячихюристівуХарковівжовтні 2012 року. АндрійСтегніцький, якібільшістьйогоучасників, їхавзіЛьвовадомісцяпроведеннязаходупоїздом. І коли вирішив придбати квиток, зіштовхнувся з перешкодою. У пошуках правди Працюючи за комп’ютером, люди з вадами зору зазвичай використовують спеціальне програмне забезпечення, яке озвучує вголос звуковим синтезатором інформацію на екрані. Однак ця програма на сайті «Укрзалізниці» не змогла розрізнити, чи зайняті, чи вільні місця, бо вони позначені не текстом, а кольорами. Інший недолік — на сайті не передбачена можливість замовити квиток за пільговою ціною для людей з інвалідністю. Фактично, людина має бронювати для себе місце за повну вартість, а тоді викуповувати зі знижкою в касі, пред’явивши посвідчення, що дає право на пільги. Вартість бронювання — 16 гривень. Іншими словами, за користування пільгами... потрібно платити. На Форумі незрячих юристів учасники вирішили розв’язати цю проблему, оскільки вона порушує інтереси не однієї особи, а всіх людей з інвалідністю. «Ми обговорили цю справу колективно, але доручили її саме Андрію Стегніцькому. По–перше, через його професійні якості як адвоката, по–друге, через його навички користування комп’ютером. Колись він навіть тримав свій сайт. Для людини з порушеннями зору в нашій країні — це рідкість», — розповідає голова Харківської громадської організації незрячих юристів Олег Лепетюк. Олег Лепетюк наголошує, що у Конвенції про права інвалідів iдеться про заохочення людей з інвалідністю до користування iнтернетом. У придбанні квитка онлайн вони зацікавлені як ніхто інший, тому що не потрібно їхати з дому та долати різні «побутові перешкоди», щоб дістатися каси. Андрій Стегніцький спочатку звернувся до «Укрзалізниці» з проханням переробити сайт так, щоб на ньому замість виділення кольором були гіперпосилання, а також додати опції для купівлі квитка за пільговими цінами. Але реакції не було, точніше, як стверджує адвокат, лист із відповіддю він побачив лише на судовому засіданні. Від самого початку пан Стегніцький не претендував на жодну моральну компенсацію. Для нього це була справа принципу. «Цей позов стосувався прав усіх людей з інвалідністю. Як можна вимагати гроші, коли справа становить суспільний інтерес?» — запитує адвокат. Одначе перемога в суді Стегніцькому дісталася не одразу. Довелося пройти через кілька кіл пекла — відмов і апеляцій. У січні 2013 року він оформив позов у Галицькому райсуді м. Львова. У березні вже отримує перше рішення — негативне. «Звісно, було боляче. Але я був упевнений у неправомірності ухваленого рішення, тому вирішив не здаватися», — розповідає адвокат. Апеляційний суд Львівської області повертає справу до Галицького суду для ухвалення додаткового рішення. Однак повторний розгляд справи теж був негативним. Нарешті у жовтні Апеляційний суд стає на бік Андрія Стегніцького. Рішення суду (Справа № 461/431/13 від 2 жовтня 2013 року) зобов’язало державне підприємство «Укрзалізниця» та державне підприємство «Головний інформаційно–обчислювальний центр державної адміністрації залізничного транспорту України» усунути недоліки на сайті «Укрзалізниці». Зокрема, забезпечити можливість придбання пільгових квитків для людей з інвалідністю через сайт http://booking.uz.gov.ua. А також оформити сайт для придбання квитків з урахуванням потреб людей із порушенням зору таким чином, щоб текстом було підписано статус місць (вільне чи зайняте), аби програмне забезпечення для незрячого могло відображати дану інформацію вголос спеціальним звуковим синтезатором. «Укрзалізниця» оскаржувала це рішення у Верховному Суді, але його залишили без змін. «Держава, ратифікувавши Конвенцію про права інвалідів, повинна не тільки сама дотримуватися її положень, а й впливати на комерційні структури, слідкувати за дотриманням усіх норм. Це дійсно великий крок вперед для дотримання прав людей з інвалідністю. Але й самі люди не повинні сидіти й чекати, коли держава вирішить всі їхні проблеми. Потрібно діяти», — переконаний Олег Лепетюк. А віз донині там Наразі сайт «Укрзалізниці» істотних змін не зазнав. Люди з інвалідністю й досі не можуть ним користуватися. Андрій Стегніцький нарікає: якщо рішення не виконають, доведеться досягати цього вже в судовому порядку, через прокуратуру. Тобто паперова епопея затягнеться ще надовго, перш ніж з’явиться реальний результат. Водночас в «Укрзалізниці» повідомляють, що рішення вони виконуватимуть. Так, у відповіді на інформаційний запит зазначається, що «наразі в роботі знаходиться проект угоди між ДП «Головний інформаційно–обчислювальний центр Державної адміністрації залізничного транспорту України» та Навчально–інформаційним комп’ютерним центром Українського товариства сліпих (УТОС) про послуги щодо консультування стосовно доступності офіційних веб–ресурсів «Укрзалізниці» особам iз глибокими порушеннями зору». Тож працівники УТОСу, протестувавши оновлений веб–ресурс «Укрзалізниці», підготують детальні рекомендації щодо удосконалення сайту. Враховуючи надані рекомендації, буде визначений термін виконання робіт iз модернізації сайту «Укрзалізниці» і тільки тоді розпочнеться «реальна» робота. Директор УТОСу Сергій Васін підтвердив цю інформацію, повідомивши, що за їхньою участю було протестовано більшість сайтів міністерств. Також в «Укрзалізниці» стверджують, що всі роботи з модернізації будуть виконані за їхні власні кошти. Крокуємо вперед? «Користування iнтернетом для незрячих людей є одним із важливих елементів інформаційної доступності. По суті, це для них найшвидший і найдоступніший спосіб отримання інформації. Крім того, це засіб замовлення певних державних послуг, які дуже часто в інший спосіб для цих людей можуть бути недоступними», — коментує програмний директор Української Гельсінської спілки з прав людини Максим Щербатюк. Правозахисник зазначає, що в країнах Європи доступності сайтів приділяється чимало уваги, зокрема в багатьох із них є окремі законодавчі положення, які визначають доступність сайтів. Найчастіше ці положення базуються на ООНівських «Керівних принципах доступності змісту веб–сайтів» (WCAG). Положення про інформаційну доступність, прописані Конвенцією про права інвалідів, тепер закріплені й в українському законодавстві. Зокрема, в урядовій постанові № 730 від 26 вересня 2013 р., згідно з якою інформація на офіційному сайті органу виконавчої влади повинна бути доступною для користувачів iз порушеннями зору та слуху. Так, постановою передбачено, що аудіо– та відеоматеріали повинні супроводжуватися еквівалентним текстом. Розмір шрифту тексту, за винятком титрів, повинен змінюватися в межах до 200 відсотків без використання допоміжних технологій та втрати інформаційного наповнення або функціональності офіційного веб–сайту. Візуальне представлення тексту повинно мати коефіцієнт контрастності не менше 5:1. На офіційному веб–сайті повинна бути реалізована зручна навігація за допомогою клавіатури комп’ютера. За наявності значної кількості елементів, доступ до яких може бути ускладнений для користувачів з порушенням зору та слуху, рекомендується створити альтернативну версію офіційного веб–сайта з більш простою структурою. Для переходу до альтернативної версії веб–сайта на головній сторінці розміщується відповідне гіпертекстове посилання тощо. «Постанова Кабінету Міністрів — досить позитивна ініціатива, яка дає певні законодавчі підстави вимагати забезпечення основних елементів доступності сайтів державних органів. І хоча в постанові прописані не всі керівні принципи ООН, однак уже й це є важливим кроком уперед», — наголошує пан Щербатюк. Анна ЯКУТЕНКО, Центр інформації про права людини (для «УМ») http://www.umoloda.kiev.ua
Сьогодні у світі відзначають Міжнародний день сліпих. «День» дізнався, як таким людям живеться в Україні Марія Семенченко 13 листопада, 2013 - 11:47 ЗаданимиВсесвітньоїорганізаціїохорониздоров’я, кількістьсліпихлюдейусвітістановитьблизько 40 мільйонівлюдей, ценерахуючислабозорих, якітежмаютьсвоїособливіпотребиущоденномужитті. В Україні незрячих людей за неофіційною статистикою (єдиної офіційної досі немає) — від 50 до 70 тисяч. Тому Всесвітній день сліпих — це можливість нагадати суспільству про проблеми, з якими чи не щодня стикаються незрячі люди. А таких — чимало. «День» дізнався, з якими проблемами стикаються та які потреби мають незрячі та слабо зорі люди у таких сферах щоденного життя, як дозвілля, міська інфраструктура, транспорт, доступ до інформації тощо. МІСЬКА ІНФРАСТРУКТУРА Назвати міську інфраструктуру в Україні дружньою до людей з вадами зору — не можна навіть «авансом». Іякщо у Києві громадські організації та компетентні державні структури ще якось намагаються щось виправити, то про регіони, а тим паче маленькі містечка та села й говорити не доводиться. Ось що розповів «Дню» Геннадій Євсев’єв, президента ВМГО «Генерація успішної дії», чия діяльність спрямована на «задоволення та захист законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів молодих інвалідів з вадами зору». Тротуари.В Україні сліпим людям взагалі неможливо ходити по тротуарам, оскільки водії порушують норму, передбаченену правилами дорожнього руху, щодо обов’язкових двох метрів тротуару для пішоходів. Паркування на тротуарах у нас, на жаль, дозволено. Є багато листів-відповідей від департаменту ДАІ МВС України, що наразі вони не вбачають можливості вирішити це питання шляхом заборони паркування на тротуарі і цю норму — два метри для пішоходів — вони теж не здатні контролювати. Травматичні ситуації створюють також і автомобілі, які паркуються просто на пішохідному переході. Озвучені світлофори.Тільки цього року Центр безпеки дорожнього руху почав опрацьовувати стандарт звуку для такого світлофору. У нас може бути так, що один світлофор «тукає», інший — «квакає», а ще один грає класичну музику чи видає звук співу пташок. І сліпій людині не зрозуміло, чи це просто пташки співають, чи світлофор оповіщає про дозвіл на перехід дороги. Це може створювати аварійні та травматичні ситуації. Підземні переходи.Найперше — проблема освітлення переходів. Слабо зорі люди можуть не побачити інших людей чи лотків з товаром там, де їх можуть побачити люди з нормальним зором. З іншого боку, у темних переходах люди з нормальним зором можуть не побачити інших людей і наштовхнутися, в тому числі і на сліпих. Дерева.Гілля дерев, якщо воно розташовано над пішохідною зоною, відповідно до стандартів благоустрою має бути не нижче 2,1 метра. У нас далеко не всі ЖЕКи виконують цю норму. Чому незрячі люди використовують окуляри? Не стільки для естетики, скільки для захисту очей від гілля. ТРАНСПОРТ За словами Геннадія Євсев’єва, більш-менш пристосованим для потреб людей із вадами зору у нас є метрополітен. Наземний транспорт все ще потребує оптимізації з урахуванням потреб цих громадян. Наземний транспорт.Є офіційний лист від КП «Київпастранс», що з 400 тролейбусів всі мають обладнання для того, щоби оголошувати зупинки. А там, де не оголошують, КП списуює на людський фактор — що то водій того не робить, пояснює експерт. За його словами, таку проблему вирішити не так і легко, адже людина має сказати, в якому саме тролейбусі не оголошувалися зупинки, назвавши і номер маршруту, і бортовий номер транспорту. «Зараз на виконання закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» почали впроваджувати систему зовнішнього оповіщення за номером маршруту. У Рівному майже вдалося це втілити. Там з 80 тролейбусів 60 технічно можливо обладнати, а на 40 тролейбусах це обладнання вже стоїть. У Києві з 400 тролейбусів лиш 37 обладнані таким зовнішнім сповіщенням. Але тут ще є проблеми. Якщо в Рівному це спрацьовує на відкриванні дверей і від водія не залежить, то в Києві ця кнопка у водія— він може забути на неї натиснути або зробити це завчасно. В інших містах взагалі про це не хочуть говорити, мовляв, немає коштів. Хоча це не так вже і дорого. У Києві одна приватна фірма виготовляє такі системи за 700 гривень за штуку. Рівне всього витратило на це 42тисячі гривень. Для київського бюджету це смішні кошти, але тим не менше...»,— пояснює Геннадій Андрійович. Маршрутки.Слабо зорі можуть підбігти і подивитися номер маршрутки. Для сліпих маршрутки практично недоступні, якщо вони без супроводу. Якщо сліпі ще на слух можуть визначити, що до зупинки під’їхав автобус чи тролейбус, то з маршрутками важче. Більше того, саме маршрутки можуть перешкодити сліпим дістатися автобусу, якщо запинилися перед ним, пояснює експерт. Метро.«Дякуючи інструкціям, що діють у київському метро, тут незрячих людей супроводжують. Її зустрінуть внизу на станції, посадять у вагон, зустрінуть на станції, куди їй треба доїхати, переведуть через перехід і доведуть до виходу з метро. А от Харківське метро не дуже поспішає запроваджуватиму в себе такий досвід, посилаючись на недостатню кількість персоналу», — розповідає пан Євсев’єв. ДОЗВІЛЛЯ Музеї.Не всі музеї доступні для сліпих людей. Але, скажімо, говорить Геннадій Андрійович, деякі установи, особливо приватні, часом йдуть на зустріч потребам цих людей. «У Гідропарку є музей «Київ в мініатюрі» — свого часу ми водили туди людей. Це приватний музей і власник дозволив незрячим людям торкатися експонатів. Театри.Зараз будемо ініціювати питання безкоштовного надання слабозорим відвідувачам біноклів у театрі, розповідає експерт. «Хоча їхня оренда у театрі не така вже й дорога — 5—10гривень, але все ж таки безкоштовна можливість скористатися ними дасть таким людям відчути піклування суспільства про них», — говорить він. Спорт. Геннадій Євсев’єв розповідає, що є така організація «Інваспорт», але вони займаються спортом великих досягнень, тобто, готують спортсменів до Параолімпійських ігор та інших міжнародних змагань. Звичайні спортзали теж не завжди доступні для сліпих і слабозорох. Окрім фінансового питання, є ще й питання індивідуальної уваги тренера до сліпого. Тренер має все показувати та пояснювати, витрачати на такого відвідувача більше часу. Наприклад, у басейні часто ніхто не хоче брати на себе відповідальність за незрячого і відмовляють не пускають займатися плаванням. Неактивний спорт теж не завжди є доступним. Скажімо, купити в Україні шахи для незрячих — це проблема. ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ Доступ до сайтів держорганів.Геннадій Андрійович розповідає, що 26 вересня цього року була прийнята Постанова, яка затвердила певні технічні вимоги для сайтів державних органів. У користувача має бути спеціальна програма, яка озвучує сайти. А ці технічні вимоги забов’язують так прописувати сайти, щоб цією програмою кожен зміг користуватися. Також коли людина створює електронну скриньку, вона повинна ввести для реєстрації код із літерами та цифрами, зображені на малюнку. Безперечно, вона цього не може зробити. Та ж проблема виникає і коли людина хоче скористатися послугами інтернет-банкінга. Рішення є: наприклад, комп’ютер запитує у користувача не що зображене на малюнку, а скільки буде 5 плюс 5, тоді незрячий користувач може в полі для редагування написати — 10. Маркування ліків. Є проблема необізнаності провізорів та продавців ліків. На нанесені крапочки, які можуть зчитувати незрячі, продавці часто наліплюють цінники, тим самим унеможливлюючи його розпізнавання. Телебачення.На телебаченні не всі редактори промовляють, наприклад, телефони, за якими слухач передачі може поставити запитання чиновникам. Натомість — телефон пишуть десь на плашці, яка також за 30 секунд зникає. Вокзали.За словами Євсев’єва, у нас на них немає ніяких можливостей для незрячих. А, скажімо, на Казані незряча людина може підійти, нікого не турбуючи, і ознайомитися із розкладом та напрямками в спеціально встановленому автоматі. У нас є можливість зробити, наприклад, графічні карти — випуклі і з нанесеними на неї лініями метро, залізниці. Освіта. «Вчителі в Одесі, наприклад, змушені брати голку з ниткою, щоб обшивши контури географічних карт, показати дітям адміністративне розділення України на області. Так незряча дитина здобуває знання про свою власну країну. І якщо вже пішла мова про школи, повинен зазначити, що зовнішнє незалежне оцінювання передбачає, що інваліди можуть вибирати: здати ЗНО чи внутрішнє оцінювання у ВНЗ. Той вибір начебто і є, але для незрячих його нема. Лише цього року вперше були запропоновані експериментальні тестові завдання для незрячих», — розповідає фахівець. КНИЖКИ У київській Центральній бібліотеці для сліпих імені М.Островського цього року кількість нових книжкових надходжень дорівнює...нулю. «В цьому році жодних поповнень не було. Студія звукозапису — стоїть, друкарня — стоїть», — розповідає директор бібліотеки Юрій ВИШНЯКОВ. Кілька років тому «День» вже писав матеріал щодо книжок та періодики для людей з вадами зору (детальніше у статті «Знання наосліп» в «Дні» №219 від 1грудня 2011 року). Тоді Юрій Миколайович також розповідав, що бібліотека не отримує книжок шрифтом Брайля, які щороку обіцяють видати за держкошти. Але тоді, принаймні, поповнення фондів відбувалося за рахунок подарунків від читачів та організацій. Сьогодні від цього довелося відмовитися. «Благодійництво, яке нам надавали або наші читачі, або різні організації, тобто дарували книжки, з прийняттям нового Податкового кодексу почало обкладатися податком (стаття 174 Податкового кодексу України. — Ред.). І тому ми перестали приймати подарунки, бо нам просто немає з чого платити цей податок на прибуток... Книжки шрифтом Брайля надруковані, але собі на облік ми взяти не можемо, бо змушені будемо платити податок, — пояснює директор бібліотеки.— Не оподатковуються лише надходження, куплені за державні гроші (яких нам вже років 15 не дають), за комунальні кошти (місто повинно виділити кошти і ми повинні відібрати звичайні книжки для озвучення у студії), кошти від засновника і гранти. Все інше обкладається податком у 20%». За словами Юрія Миколайовича, минулого року за подаровані бібліотеці книжки, установа сплатила податок у розмірі 5—6 тисяч гривень. Цього року було прийняте рішення подарунки не приймати, адже на ці кошти бібліотека сама зможе купити книжки або щось перемонтувати. До речі, в бібліотеці досі не увімкнули опалення. Ще один штрих до загальної картини. Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День» Рубрика: Cуспільство Газета: №207, (2013) http://www.day.kiev.ua
Володимир Носков 15.10.2013 Незрячі українці вимушені виживати на пенсію, а більш активні борються за право працювати у фірмах і серйозних компаніях перекладачами, юристами на рівних правах із фахівцями, що бачать. Сьогодні зачинені двері більшості виробничих підприємств Українського товариства сліпих. Спеціальні заводи, де людям можуть забезпечити роботу, а отже, платитимуть кошти, незрячі перераховують по пальцях. Молодь у чорних окулярах уже й не сподівається на підтримку колись потужної громадської організації УТОС. Люди з вадами зору реалізовують свої амбіції, працюючи масажистами, юристами, вчителями, а також в інтернет-бізнесі, вони об’єднуються в громадські організації, аби виборювати свої права. За інформацією головного офтальмолога Міністерства охорони здоров’я УкраїниСергія Рикова, в Україні понад 50 тисяч людей із вадами зору, і понад 10 тисяч – це діти. Але експерти обережно ставляться до офіційної статистики, бо точних даних про кількість незрячих в Україні не повідомляє жодне міністерство чи соціальне відомство. Тож тих, хто має серйозні порушення зору, в Україні може бути від 70 тисяч до 100 тисяч. Так само немає ніякої статистики щодо працевлаштованих і безробітних сліпих. «В УТОСі працює приблизно 5-5,5 тисяч осіб. У нас 72 підприємства», – розповів Радіо Свобода заступник голови центрального правління Українського товариства сліпихОлександр Осадчий. УТОС – ця абревіатура викликає у нинішніх членів Українського товариства сліпих здебільшого негативні відчуття: холодні, занедбані виробничі цехи, постійні затримки зарплати, та й із поставками сировини вічні перебої. Незрячі працівники УТОСу кажуть: їм соромно озвучувати розмір зарплатні – це може бути 250-300 гривень на місяць. Отримати тисячу-півтори гривень для незрячого – це велике щастя, і то цим можуть похвалитися працівники лише Сімферопольського підприємства сліпих. Аби заробити собі на хліб, люди з вадами зору вимушені переїжджати до тих міст, де працюють спеціальні виробництва – це Керч, Сімферополь і Дніпропетровськ. В інших містах на УТОСах три-дводенні робочі тижні. «Випускають найрізноманітнішу продукцію. Якщо брати по Українському товариству сліпих, то це понад тисяча найрізноманітніших виробів. І не обов’язково, що це розетка чи вимикач», – каже один із керівників ЦП УТОС Олександр Осадчий. Нині у цехах УТОСу незрячі та слабозорі працівники випускають мітли, шнури, защіпки для білизни, трійники, електроперехідники, вже згадані розетки та вимикачі. Проте у них немає впевненості, що завтра їм роздадуть завдання, бо сама система УТОС переживає велику кризу. Якщо за радянських часів було гарантоване стовідсоткове державне замовлення для спеціальних заводів, то тепер кожен керівник місцевого підприємства УТОС має сам шукати, де взяти сировину і кому продати готову продукцію. А в ринковому середовищі нелегко виживати підприємству, яке потребує значних коштів на переоснащення. Коли йдеться про майбутнє великої, хоч і занедбаної мережі навчально-виробничих підприємств, реабілітаційних центрів, а також закладів відпочинку для незрячих, то можна почути думки про безперспективність утримання і розвитку інфраструктури УТОСу, про створення маленьких підприємств на кошти інвесторів або про реанімацію УТОСу за державні кошти. Яким бачить майбутнє УТОСУ Олександр Осадчий за умов підписання Україною асоціації з ЄС? «Для УТОСів це означає переорієнтація. Це, напевне, інше мислення. Балтійські ТОС, польські, чеські – я беру країни (колишнього) Варшавського договору – там по суті виробництво для сліпих закрилося. Якщо є, то дуже дрібні артілі. Ви ж зрозумійте, що адаптація продукції до європейських вимог потребує багато-багато коштів», – наголошує заступник голови ЦП УТОС Олександр Осадчий. Незряча молодь і вибір професії Теперішня українська незряча молодь має інші погляди на вибір професії. Випускники спеціалізованих шкіл обирають, передусім, навчання в університетах або в медичних коледжах. Ліза Стрельникова, Костянтин Панов та Марія Мартиненко за кілька місяців отримають атестати про середню освіту. Юнаки з вадами зору кажуть, що сьогодні час, коли треба вибирати роботу, яка зможе прогодувати. «Я отримаю медичну освіту масажиста, але спочатку планую вступ до російської філології. Філологія буде для мого саморозвитку, але завжди на шмат хліба зможу заробити медичною професією», – ділиться планами учениця 12-го класу Харківського спеціального навчально-виховного комплексу імені Короленка Ліза Стрельникова. «Моя мета після школи – вступ до медколеджу. Я думаю, що зможу боротися за право на роботу. Мабуть, спочатку доведеться рекламувати свої послуги», – це мрії учня випускного класу Костянтина Панова. «Я хочу стати соціальним педагогом. Ця людина допомагає дітям із малозабезпечених сімей, сиротам», – каже Марія Мартиненко, яка обирає професію соціального педагога, аби допомагати таким людям, як вона, з поганим зором. У цих незрячих школярів поки що немає уявлень, із чим їм доведеться зіткнутися. Їхнє доросле життя проляже міськими вулицями, захаращеними автівками, поїздками у транспорті де водій не лише забуває оголошувати зупинки, а ще й може у грубій формі розповісти, що думає про тебе, пільговика. Незрячі студенти призвичаюються до навчального процесу, де немає спеціальних рельєфно-крапкових підручників чи Брайлівських принтерів для друку матеріалів. Зрештою, незрячим доводиться стикатися з байдужістю навколишніх, із тим, що сліпу людину сприймають як другосортну. При цьому від самого незрячого багато чого залежить, чи зможе він інтегруватися у чуже середовище, стати у ньому своїм. «Здебільшого дискримінація стосовно інвалідів виявляється у формі непрямої дискримінації. Їх дискримінують як споживачів послуг. Через те, що не пристосована для інвалідів як транспортна сфера, так і торгова. Оскільки досить часто інваліди по зору користуються інтернетом, то стикаємося з сайтами, якими ми не можемо користатися в повному обсязі, оскільки вони так запрограмовані, що графічна інформація, яка на них міститься, не може озвучуватися вголос тими спеціальними програмами, з якими працює сліпий інтернет-юзер», – аналізує ситуацію із дискримінаційними проявами незрячих в Україні експерт харківської громадської організації «Незрячі юристи»Олександр Ніколайчук. Ох, незрячі можуть годинами розповідати про свої кумедні і гіркі історії про спілкування з роботодавцями, проте більшість із них пов’язані з недовірою, ігноруванням і навіть дискримінацією. Незважаючи на те, що в Україні на законодавчому рівні передбачена можливість працевлаштування людини з вадами зору – чотири відсотки від загального штату, все одно підприємцеві легше взяти в так звану оренду трудову книжку сліпого і за це йому платити мізерні кошти, наприклад, пів мінімалки. Разом із тим, українцям, що не бачать, вдається переконувати деяких керівників і вони таки працюють перекладачами, юристами, соціологами, педагогами, психологами, операторами кол-центрів, зрештою, незрячі беруться організовувати власну справу. «Інтернет-бізнес – добрий заробіток для незрячого» Незрячий харків’янинАндрій Бутенкомає бізнес в інтернеті. За фахом він математик, працював у гімназії для сліпих учителем інформатики, а тепер підтримує і розкручує інтернет-магазини. «Для незрячого в інтернеті роботи дуже багато. У чому позитивний момент, що людина, у якої ти працюєш, навіть може і не підозрювати, що ти не бачиш. І потім він може дізнатися про проблеми із зором, коли здобутий певний результат. І так дієш, аби не відлякувати людину. Бо підприємці погано сприймають те, що ти сліпий», – говорить Андрій Бутенко. Інтернет-бізнес – це вже добрий заробіток для незрячого. Тут його прибуток може сягнути до тисячі доларів США. Нинішні незрячі з розвитком комп’ютерних технологій, звукових програм, що допомагають працювати в інтернеті, отримали великі можливості у самореалізації, дехто завдяки віртуальній мережі відшукав собі роботу в Америці чи в Європі. Але їхні професійні здобутки досягаються попри найрізноманітніші перепони, а не за підтримки соціальних органів влади. Якщо людина з вадами зору прагне навчатися в університеті, а потім знаходить собі роботу, то вона не сподівається на державу і не чекає, поки вийде нова поправка до закону про індивідуальні засоби реабілітації, де будуть прописані комп’ютери чи мобілки з адаптованим програмним забезпеченням та GPS-навігаторами. «Комп’ютери, ноутбуки, смартфони, за допомогою яких за наявності звукових програм люди з вадами зору можуть отримувати, обробляти інформацію – ці необхідні пристрої не передбачені для надання інвалідам зору», – розповідає Олександр Ніколайчук. «Недоступна Україна прагне в Європейський союз» А тим часом влада звітує про значні успіхи в облаштуванні безбар’єрного середовища для незрячих на вулицях, установах і в міському транспорті. Вони хваляться світлофорами із звуковими пристроями, вокзалами із службами супроводу незрячих пасажирів, станціями метро, де з’являються рельєфні смуги перед краєм перону. При цьому тротуари заповнені машинами, автівки, порушуючи правила, роз’їжджають пішохідними доріжками, ламаючи сліпим білі тростини, зрештою, наражаючи їх на небезпеку чи й загибель. Небезпечним для незрячого харків’янина залишається метрополітен. А у великих супермаркетах, мабуть, не розраховують на клієнтів із проблемами зору, бо система самообслуговування не адаптовується для незрячих покупців. А в банківській сфері для сліпого клієнта недоступні банкомати, а також виникають конфлікти при оформленні документів, бо інваліду по зору забороняється користуватися факсиміле, а сам він не завжди може чітко розписатися в потрібній графі. Ба більше, школярів і дорослих незрячих позбавили можливості читати періодику, художню літературу та підручники, надруковані шрифтом Брайля – держава таки не профінансувала обіцяний випуск спецвидань. Разом з тим, тифло-експерти відзначають поступ із облаштуванням безбар’єрного середовища, але вважають його точковим. «Там десь поставили звуковий світлофор, там з’явилися у транспорті звукові сповіщення зупинок чи номеру маршруту, там сходинку пофарбували, але через відсутність загальної стратегії, через відсутність спланованих дій та контролю це все призводить до часткової доступності, до точкових ударів і не вирішує головну проблему – простір залишається недоступним», – заявляє тифло-експертЄвген Свєт. Один із користувачів інтернет-форуму залишив доволі справедливе зауваження: «Недоступна Україна прагне в Європейський союз». http://www.radiosvoboda.org
Наталка ЩЕРБАНЬ 13 листопада ПЕРЕВІРЕНО ОСОБИСТО Навіщо мені «Картка киянина»? Кореспондент газети «Урядовий кур’єр» отримала завдання — дізнатися, де і як можна скористатися задекларованими пільгами Внаших гаманцях і кишенях і так немало пластику, яким ми користуємося, знімаючи гроші в банках, пред’являючи їх для бонусів і знижок у магазинах, аптеках, на автозаправках тощо. А нині, точніше, з травня минулого року, в столиці почали видавати «Картки киянина»: з вигляду такий же шматок пластику.Зареєстровано за проектом впровадження «Картки киянина» 315 тисяч пільговиків, а до кінця року КМДА планує орієнтовно зареєструвати 425 тисяч. Однак люди, отримавши таку картку, не без скепсису цікавляться: навіщо вона потрібна? Чи буде вона зручною для інвалідів, приміром, сліпих, візочників та лежачих? Видали повний комплект Я теж як людина, що має право на пільги, отримала поштою повідомлення від місцевого управління соцзахисту про те, що маю оформити «Картку киянина». Зібрала копії вказаних у повідомленні документів, віддала їх на оформлення картки — і через місяць її отримала. В «комплект» входять сама багатофункціональна електронна пластикова картка з моїм прізвищем і фото, пін-код і аркуш А4 з інформацією про банк «Хрещатик» з переліком адрес банкоматів, а також банківських операцій, які можна здійснювати за допомогою цієї картки. Ще мені урочисто повідомили, що відтепер з «Карткою киянина» я маю право на безкоштовний проїзд у метро (хоч його за своєю пільговою категорією і так маю вже давно). А ще додали, що той пін-код з «комплекту» мені не потрібен, користуватися ним не буду, бо ж працюю (цікаво, навіщо тоді його видавали?). А щодо інших відомостей про функції картки — читайте, мовляв, на стенді оголошень. Пояснюю, що через дуже поганий зір такі як я фізично не можуть прочитати цю інформацію. На що почула: наша справа — лише видати картку, а далі — то ваші проблеми… У нас на вас немає часу Не можуть прочитати інформацію на стенді не лише незрячі, а й, наприклад, старенькі люди, котрим важко і незручно шукати й вичитувати дрібний текст. А в ньому дуже потрібна їм інформація, наприклад, адреси соціальних аптек, телефони — їх же треба записати. Подібні скарги щодо інформування я чую від багатьох людей з вадами зору. Та й не лише від них. По пояснення, чому так недбало підходять до інформування отримувачів «Картки киянина», я звернулася до начальника управління праці та соціального захисту населення Дніпровського району Києва (власне, де й отримувала картку) Олександра Гуцола. — У нас немає фінансової можливості, аби кожну особу, якій видають «Картку киянина», забезпечувати інформаційним додатком, — пояснив він. — Нам на це кошти не виділяють. Розповідати кожному про функції картки теж немає часу, адже за день наші працівники приймають майже 500 громадян, яким оформляють і видають «Картку киянина». Ми лише технічні виконавці у впровадженні цього проекту. Принаймні інформацію можна отримати за телефонами «гарячої лінії» та з Інтернету... ПРАКТИЧНИЙ ДОСВІД Як це працює В аптеці. В Інтернеті я знайшла інформацію про районні аптеки мережі «Фармація», які за «Карткою киянина» надають знижки на ліки. Не раз чула скарги від пенсіонерів, що ціни на медикаменти зі знижкою за «Карткою киянина» вищі, ніж ціни на ці самі ліки без знижки в інших аптеках. Отже, обрала конкретний препарат із тих, які потрібні багатьом. Мене цікавила но-шпа (100 таблеток). Перед тим, як заглянути до «Фармації», зайшла в кілька інших аптек. Ціна на но-шпу без знижок коливалася від 67 до 71 гривні. У «Фармації» ж — без знижок 70 гривень 32 копійки, а за «Карткою киянина» — 60 гривень 24 копійки. Виходить, якщо з «Карткою», то справді вигідніше. В метро. Пройти з «Карткою киянина» в метро було нескладно. На турнікеті є спеціальний квадратик, до якого прикладається картка, причому будь-якою стороною, і після сигналу можна проходити. Хоч для повністю незрячих людей незручно шукати місце, куди прикласти картку, тож вони не зможуть обійтися без допомоги. За словами працівників метрополітену, безкоштовний проїзд, передбачений «Карткою киянина», можна здійснювати протягом дня необмежену кількість кожні 15 хвилин. Також вони кажуть, що дедалі більше киян користуються цією карткою замість надання посвідчень. Але вже є випадки, коли люди, які не мають пільг, беруть у родичів або знайомих «Картку киянина» і намагаються безплатно проїхати в метро. Таких «зайців» не завжди вдається виловити, але періодично здійснюються перевірки користувачів карток, і якщо в людини чужа картка, її вилучають і повертають до департаменту соцполітики. Пін-код не зайвий! Як з’ясувалося, якщо активувати пін-код, то на «Картку киянина» можна отримувати соціальні виплати. Хоч і запевняли мене під час видачі картки, що пін-код не знадобиться, я його активувала, бо маю право на соцвиплати, які, за моїм бажанням, можуть на неї надходити. Розумію, працівникам управлінь соцзахисту важко обслуговувати велику кількість людей і немає часу на надання інформації, але їм варто хоча б не дезінформувати людей щодо їхніх прав. БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю Ірина СТАРУК, заступник директора департаменту соціальної політики КМДА Розповісти про переваги «Картки киянина» «Урядовому кур’єру» погодилася заступник директора департаменту соціальної політики КМДА Ірина СТАРУК. — Ірино Андріївно, хто має право отримати «Картку киянина»? — Категорії таких громадян визначено цільовою програмою «Турбота. Назустріч киянам» на 2011–2015 роки. Це всі, хто має від держави будь-які пільги й отримує від КМДА соціальні грошові виплати до державних та релігійних свят і подій. Серед них пенсіонери, інваліди, непрацюючі особи, які доглядають за дітьми-інвалідами, особи, котрі не мають права на пенсію, батьки багатодітних сімей, соціальні працівники, чорнобильці, афганці та інші. — Які функції нині має картка? — Її користувачі можуть безкоштовно відкривати в банку «Хрещатик» соціальний поточний рахунок, на який зараховуватиметься пенсія, соціальна допомога, дотація, виплати КМДА тощо. При цьому користувач картки має додатковий дохід — 12,5% річних на залишок коштів на цьому рахунку. Можна знімати готівку без жодних комісій у банкоматно-термінальній мережі банку «Хрещатик» та банків-партнерів. З травня цього року в мережі КП «Фармація» стартував соціальний пакет («соціальні аптеки» — по одній аптеці в кожному районі). Тут всі лікарські препарати за «Карткою киянина» видають за цінами, на 10–40% нижчими від роздрібних цін у цій мережі аптек. У 60 інших аптеках мережі «Фармація» також продають 100 найменувань лікарських засобів зі знижкою 25–30%. З їх переліку за «Карткою киянина» можна раз на місяць придбати зі знижкою до двох упаковок безрецептурних ліків. Рецептурні ж препарати відпускаються в кількості, зазначеній лікарем у рецепті. А ще за «Карткою киянина» можна відвідувати київський зоопарк, купуючи квитки за 25 гривень, тоді як звичайна ціна — 40 гривень. — А як щодо знижок у магазинах? — З липня цього року між департаментами промисловості та розвитку підприємництва, департаментом соцполітики і деякими супермаркетами укладено договори про співпрацю, що передбачають знижки користувачам «Картки киянина». У супермаркеті «Білла», наприклад, за «Карткою киянина» надається знижка до 7% від вартості товару (крім акційних, товарів торгової марки Clever, алкогольних та тютюнових виробів). Знижки діють від моменту відкриття супермаркету до 12-00 у понеділок, вівторок та середу. Така ж 7-відсоткова знижка діє і у «Вест-Лайні» з 8-ї до 12-ї години. А «Новус» за пред’явленням «Картки киянина» видає безкоштовно накопичувальну бонусну картку, на яку під час купівель зараховують бонус розміром 3% від вартості придбаного товару. Кияни, котрі мають таку картку, можуть отримувати знижки у всіх зазначених супермаркетах, незалежно від того, в яких районах вони розташовані. — Чи всі отримувачі «Картки киянина» мають право на безплатний проїзд у міському комунальному транспорті? — Не всі. Таке право визначається для окремих категорій громадян нормативно-правовими актами України та рішенням Київської міськради. Не мають права на безоплатний проїзд такі отримувачі «Картки киянина»: працездатні особи і діти після 16 років, які одержують державну соціальну допомогу або компенсацію чи пенсійні виплати; вдови осіб, які мають особливі заслуги перед батьківщиною, якщо вони працездатного віку; особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та мають статус ІІ категорії — потерпілі; дружини (чоловіки) померлого громадянина внаслідок Чорнобильської катастрофи. Для цих категорій «Картка киянина» виконує функцію проїзного квитка із зазначеною кількістю поїздок. Для проїзду в метро їм потрібно записати поїздки на «Картку киянина» в касах станцій, оплативши їх згідно з чинним тарифом. Решта користувачів картки можуть безоплатно їздити поки що у метро та в швидкісному трамваї. Найближчим часом пільговий проїзд для них планують запровадити у міській електричці, а згодом і в іншому міському комунальному транспорті. Від редакції.Цілі впровадження соціальних карток різні. Це і підвищення ефективності використання бюджетних коштів — що важливо для муніципалітетів, і покращення якості соціального обслуговування населення — а це вже має значення для користувачів карток. От тільки у нас ця справа йде з певними перекосами. От, наприклад, зараз, з’ясувалося небажання посадовців поінформувати людей про те, де вони можуть використати цей «соціальний пластик», бо їм на таке інформування грошей не дали. Чи можна байдужість назвати поліпшенням соціального обслуговування населення? Погодьтесь, що ні. Як то кажуть, сама ідея картки хороша, а ось на «оформлення» столичним посадовцям ще варто звернути увагу. Тоді кияни справді повірять, що для них робиться щось хороше. Інакше — скепсис не зникне… http://www.ukurier.gov.ua
Об’єднана редакція періодичних видань Українського товариства сліпих «Заклик» запрошує усіх бажаючих відвідати цікавий конкурс читців шрифтом Брайля. У 1829 році французький незрячий тифлопедагог Луї Брайль відкрив світові унікальний метод рельєфно-крапкового письма, який нині називають його ім’ям. Цей шрифт дав можливість незрячій людині писати й читати, а отже, всебічно розвиватися, навчатися і працювати. Шрифтом Брайля користуються незрячі в усіх куточках планети. Зокрема в Україні за системою рельєфно-крапкового шрифту навчають у шести школах для сліпих дітей. Існують понад сімдесят спеціалізованих бібліотек для сліпих по всій Україні, де зберігаються книги шрифтом Брайля. А також є друкарні, які друкують підручники й художні твори рельєфно-крапковим шрифтом. Конкурс збирає людей з вадами зору з Києва та Київської області, які читатимуть
    Соціальна ініціатива "Історія мого успіху" - мотиваційні вечори для людей з інвалідністю - продовжує впевнено крокувати вперед! Наступний наш гість «Міс Україна 1995», екс-президент модельного агентства «Karin Models», Голова Міжнародного Фонду культурного співробітництва, чарівна Влада Литовчеинко. Захід відбудеться 8 жовтня о 18.00 в приміщенні американського ресурсного центру (вул. Еспланадна 20). З собою потрібно мати паспорт.
  Всеукраїнський Інтеграційний Рух "ВІР в Україну" продовжує цикл Мотиваційних вечорів "Історія мого успіху" для людей з інвалідністю та тих, кому дійсно необхідна моральна підтримка та живлення наснагою йти вперед, незважаючи на життєві труднощі та перепони. П'ятий мотиваційний вечір "Історія мого успіху" відбудеться в компанії неординарної, талановитої гості, однієї з наймодініших письменниць сучасності, співачки, телеведучої, - Ірени Карпи. Життя Ірени дійсно захоплює і підтверджує відомий вислів: "Талановита людина - талановита у всьому!". Це та людина, яка напевно може розповісти, як не потрібно боятися втілювати свої задуми і мрії в життя. На нашому мотиваційному вечорі ми матимемо змогу поспілкуватися з Іреною, дізнатися більше про її життя, мрії, мотивацію. Мотиваційний вечір "Історія мого успіху" - це не просто захід, це джерело натхнення, віри, оптимізму та хорошого настрою. Чекаємо на вас 12 листопада о 19.00 на Еспланадній, 20, 6 поверх :). Увага! Із собою необхідно мати документ, який посвідчує особу. P.s. На заході буде перекладач жестової мови
  Дорогі друзі! Радо повідомляю Вам, що 16 березня о 14.00 в читальному залі бібліотеки буде прочитана лекція, присвячена дитячим рокам та приватному життю Лесі Українки. Лекцію читатиме літературознавець, письменниця Леся Демська. Тож, запрошую всіх бажаючих! А ви в свою чергу запрошуйте своїх знайомих.
7 вересня 2015 року о 12.00 в читальному залі бібліотеки відбудеться творчий вечір письменниці з Донбасу Людмили Дасів. Вона – дипломант конкурсу «книга Донбасу» (2010) в номінації «Дитяча книга» за Книги «Ранок у лісі» та «Музична скринька» та дипломант конкурсу  «Лісова пектораль» (2011) (Львів) за книгу  «Ранок у лісі». Письменниця також є авторкою книжок для дорослих. Тож, радо запрошуємо всіх познайомитися з цікавою особистістю та її творами!


Сторінка 3 з 25


Powered by AlphaContent 4.0.12 © 2005-2019 - All rights reserved