Головна Творча вітальня Да святиться всездоланна любов Ваша, ненько рідненька! (Ярослава Потеляхіна)

Да святиться всездоланна любов Ваша, ненько рідненька! (Ярослава Потеляхіна)

Вже покинула нас і пішла в кращі світи дорога наша мама. Якже ж нам вас бракує, рідненька! Надто важкий хрест довелося нести Вам протягом усього життя. Та жили Ви з глибокою вірою у Бога і великою любов'ю до ближніх своїх.

Так і не довелося матері відчути батькову любов і опіку, бо подався він на заробітки до Франції у 1931-му році. Там завів він іншу сім'ю, і на батьківщину так і не повернувся. Був у нашої матері Марії брат Йосип. Вони жили дуже дружно, любили одне одного. Мати розповідала, як брат, одержавши шматок хліба за те, що чиюсь корову попас, ніс його додому і ділився з мамою і сестричкою. В той час на Станіславщині роботи по господарству і в полі було під достатком. Але в неділю чи на свята мати Настуня з Йосифком і з Марічкою, як майже всі односельці, ходили до церкви на службу Божу. Зокрема, діти з нетерпінням чекали свята Різдва. Сама мама тоді колядувала і нас, і наших дітей навчила такої колядки:

Нині в нас Різдво Божого дитяти,

Українські діти йдуть його вітати;

Петрик йому співає,

Славко в дудочку грає,

Настя з Юрком танцює,

Михасько сам тупцює,

Марися плясає –

дитя забавляє:

ля-ля,ля-ля, ля-ля-ля.

Друга громадка та й принесла дари:

Данко - овечку, найкращу з отари;

Федь молока дві діжки,

Іван в торбі горішки,

яблучка Іринка,

а сливки Юстинка.

Там-там, там-там, там-там-там.

В небі ангели почали радіти,

Що Христа бавлять Українські діти:

Федь на землю лягає,

Яків Федем качає,

Мирон їде на коні,

Марта плеще в долоні.

Ісусик сміється –

За боки береться.

Гоп-гоп, гоп-гоп, гоп-гоп-гоп.

Каже Ісусик до своєї мами:

Як мені добре з цими діточками!

Завжди з ними Я буду,

їх ніде не забуду!

Пригорни їх, ненько!

Мамо-мамо, мамо-мамо-ма!

А другий день Різдва - день пам'яті Йосифа і Марії,- мама вважала тільки своїм і братовим святом. Як вони тішились разом!

Шістдесяті роки минулого століття розпочалися для мами з непоправних втрат. Ще молодою померла її мати, а через півроку пішов у кращий світ, після тяжкої хвороби,- і брат Йосип.

І от всю свою нерозтрачену любов мама віддала нам, чотирьом донькам, і, напевно, батькові. Любила вона нас розумно, не віддаючи переваги жодній, хоч я народилася незрячою. Не сильно голубила нас мама, та любила самовіддано, творила добро і зробила щасливими. Для кожної з нас посадила мама фруктові дерева. Кращу сливу мали Галя й Іра, у мене ж була не дуже струнка і ще невеличка була у Марійки. Але ж вони були наші, особисті. Галя з Ірою мали по черешні. Вони були досить старі, і нам з Марійкою було важко на них вилазити. Але пізніше, для нас обох, виросла ще одна черешня і ми вправно на неї залазили і ласували смачними ягодами. Також мама висадила кущі малини, пагінці яких принесла з лісу. Росли також міцні горіхи, які щороку радували всіх великими, смачними плодами. Згодом мати посадила яблуню. І досі вона дарує і нам, і внукам та правнукам маминим запашні і солодкі яблука. Щороку яблуня дає плоди: родить то одна, то друга половина дерева. Дякуючи мамі, наше дитинство було безтурботне і щасливе.

Маємо ми і батька. Та любов свою він загубив у чарці. Більше сорока років він був п'яницею. Буквально на пальцях можна полічити ті приємні миті, що перепадали нам від нього. Весь час нас супроводжували тільки сварки, переляк і сльози. Марійка навіть важку хворобу перенесла. І все ж не розлучилася мама з батьком. Сподівалася, що він колись та одумається, бо ж дітей треба поставити на ноги, видати заміж. Але сподівання виявилися марними. Мама тільки молилася за нас, ходила до церкви. Пам'ятаю, як хтось з нас, бувало, скаже: "Не хочу сьогодні іти." А мама на те: "Щоб я більше такого не чула"! І ми старалися ходити, навчалися слову Божому. Всі разом постили, у Страсний тиждень чи на Храмове свято нас, не зовсім здорових, мама чи бабуся водили в церкву під Євангеліє.

Розкажу трошки, як до мене ставилася мама. До десяти років у мене була краплинка зору. Я гралася із сусідськими дітьми у дворі, бігали по селу. Мама мене заохочувала до хатньої роботи, полоти грядки, складати сіно. Мама вимагала від Марійки, щоб та брала мене з собою до дитячого гурту. (І хто це придумав, щоб діти з усілякими вадами не перебували у садку чи в школі разом зі здоровими дітьми)? Навчалась Я у Житомирській школі-інтернаті для незрячих дітей. Приїздила додому лише на зимові канікули. Пам'ятаю, як перед від'їздом до школи, мама казала, щоб я попрощалася із сусідами, бабусею і тітками, щоб ті молилися за моє благополучне перебування у школі. Спадають на думку слова пісні: "Не забудь помолитися Богу, бо в молитві надія і сила. Стане легшою всяка дорога, Ти з молитвою будеш щасливий".

За будь-яких обставин ми мали зустрінути Різдво у колі сім'ї всі разом. Бувало й таке, що не зовсім здорову мама забирала мене на канікули з лікарні. А одного разу з далекої далечини забирала мене п'ятнадцятирічна Галя. Траплялося й так, що не вистачало грошей на поїздку, тоді мама варила оковиту і продавала її, щоб хоч у такий спосіб здобути тих кілька карбованців і забрати мене додому. І ми пірнали у дивовижне свято. Тільки перед самим Різдвом прикрашали ялинку. Самі робили прикраси, чіпляли цукерки, яблучка, горішки, загорнуті в різнокольорову фольгу. Пам’ятаю, Якось Марійка зірвала з ялинки цукерку і ми втрьох кинулися її відбирати у неї прямо з рота. За народними повір’ями на Святвечір строго заборонено було казати слово "мак", а лише "насіння", щоб, не дай Боже, не завелися підступні комахи у дівочих косах. Але часто ми забували або й навмисне кричали "мак, мак"! Перед вечерею мати вмивала нас пшеничною водою: "Будь здорова й пишна, як ця вода пшенишна"! Трошки поївши, дружно лізли під стіл на розкидане там сіно і «квокали», щоб кури водилися весь рік і сподівалися за це винагороди. А вночі чи на світанку мама збиралася на велику святкову службу до церкви.

На Великодні свята мама намагалась нам справити обновки: купити чи пошити платтячка, взуття. А я в школі, бувало, і не знаю, на яке число випадав Великдень. Аж тут - посилка мені. Там пасочка лежить, ковбаска, пиріжки або вафлі з трояндовим варенням. А одного разу, коли я була у класі восьмому, прислала мені мама сирі яйця, які дійшли не побившись. Ось яку чудотворну силу мала моя мати.

Дуже подобалося всім у школі, як мама мене одягала. Речей у мене було небагато, але ті, що були, були дуже гарні. У сьомому класі мені сестрички справили вишиванку. Це була дивовижна річ на той час. Думаю, що за це мене любили працівники школи. Недаремно ж кажуть, що зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. Якось мама потрапила на шкільний карнавал. Я була у парчевій білій сукні, у намисті, туфлях на підборах. Мамі захотілося, щоб у подібному платті я провела свій випускний. Я ж переконувала її, що воно дороге і непрактичне,- треба таке, щоб я могла його одягати у неділю чи у свята. Послухалася мене мама.

Вдома у нас усе горище було заставлене брайлівськими книжками (Це такий шрифт, за допомогою якого читають незрячі). А вони ж дуже великі, громіздкі. Я дуже любила і люблю читати. 

Поважала моя родина і друзів моїх. Не раз вони приїздили в наше село. Ми з ними навіть ходили до сільського клубу. Мушу сказати, що не вміла ділитися з мамою своїми помислами, роздумами. Але завжди вона рахувалась зі мною, зважала на мої побажання. Приміром, після закінчення школи нам видавали направлення на роботу в те чи інше місто на підприємства для незрячих. Мене спочатку розподілили у місто Лубни Полтавської області, я ж хотіла залишитися неподалік дому, аби пройнятися духом своєї малої батьківщини. Потім мені запропонували працювати у Мукачевому, та я стояла на своєму - і досягла свого маминими молитвами. Особливого опору не чинила мені родина у моєму виборі пари. Хоча на мою руку і серце претендували й місцеві хлопці з великим залишком зору та вибрала я Володю - киянина, зовсім незрячого. Добре розуміли родичі, а я і поготів, що нелегку життєву дорогу обираю. Я одразу була певна, що одружуся саме з цим хлопцем і наведу маленький приклад ставлення моєї родини до цього. Я вирішила зробити своєму хлопцеві досить дорогий подарунок - придбати ондатрову шапку. Сама ще не працювала, але сестрички допомогли грішми та і в самої щось знайшлося. Вірила я, що тільки в любові і злагоді подолаються всілякі труднощі.

І зробила мама нам весілля як і іншим трьом сестрам. Ми вінчалися, реєстрували свій шлюб у сільраді, була неповторна і незабутня забава. З нами ділили радість друзі, колеги по роботі, односельці. І ці два дні я була найщасливіша за все життя. Згодом я переїхала до Києва у сім'ю чоловіка. Нелегко мені вживалося у його родину. Труднощі полягали в тому, що чоловікові батьки - глухонімі і порозумітися з ними мені було надзвичайно складно. І от, коли мені випала радість народжувати, я повернулася до села, у сім'ю старшої сестри Галі. Залишалася Я у неї кілька років, доки, з допомогою чоловікового батька ми не одержали квартиру. До речі, я вдячна долі за те, що подарувала мені другого батька, справжнього, мудрого і доброго! (Сумний, але значущий збіг обставин - чоловіків батько і моя мама пішли у кращі світи майже одночасно).

Стали ми жити самостійно. Ніхто аж так дуже біля нас не сидів, але, якщо виникала серйозна потреба, завжди хтось з моєї родини приїздив до нас і проблема вирішувалася. Будучи вже 70-річною, моя мама приїздила до нас, щоб чимось допомогти - чи підлатати щось, чи підкупити, чи просто дати мудру пораду. Змогла вона побувати у Києво-Печерській лаврі, у Володимирському соборі. Разом із донькою та її кузинкою зустрічали ми патріарха Мстислава на Софійській площі.

Не дуже пестила нас мама й голубила, а жила нашими болями, проблемами, радостями, всім допомагала і щиро молилася. Якось, ще у далеких шістдесятих, сказала мамі ворожка, що буде славитись вона своїми дітьми. От у старшої сестри Галини чоловік - священик, отець Володимир,- служитьв Українській православній церкві. У Ірини та Марійки чоловіки - великі трудяги. За понад десять років виросли, мов гриби, нові ошатні хати для родин, що невпинно збільшувалися і всі вони стоять близенько одна до одної. Будова йшла без жодних заощаджень, жодних кредитів - лише за гроші, зароблені від продажу худоби і заробітки сестер в колгоспі та на хутровій фабриці. Багато сил та уміння доклали добрі сусіди та нові родичі. Згодом любила мати зазирнути на чиєсь обійстя, помилуватися городом, зазирнути до хліва і прошепотіти: "Дякую Богові за все"! У матері восьмеро онуків і вже дванадцятеро правнуків. Любов до ближнього мама зуміла заронити у всіх своїх нащадків. Дякуючи мамі, мою родину шанують в селі, допомагають. У Києві я вже більше тридцяти років. Та завжди хтось з односельців, їдучи до столиці, пропонує свої послуги, щоб передати якісь продукти для нас. Ремонт житла теж не обходиться без допомоги моєї родини. Тоді хто ж була ця жінка, чарівниця? Одружила всіх: і сліпу, і тяжко хвору? (Ірина з 18 років хворіє на діабет), так дехто вважав у селі.

Це просто справжня мати, яка мала благородне серце, велику душу, ласкаві, ніжні очі, світлий погляд, мудру голову і добрі наміри. Їй, як і кожній живій людині притаманні були певні недоліки, але це такий мізер! Ніколи Ми не посміли з нею сперечатися, голос підвищувати.

І ось прийшла та сумна година, коли Ви нас покинули. Востаннє втішилися, що три ваші доньки з вами і тихо відійшли за межу, яка ж велика втрата для всіх нас! Та найбільше плакав, плаче і сумує тато. Скільки прикрощів він раніше завдавав мамі. Вона і працювала за нього на фермі, коли той був п'яний. Не раз, бувало, в дощ і в сніг шукали ми тата по канавах, на фермі, чи десь не валяється. Та, зрештою, чи знайдеться батьків друг по нещастю, щоб стільки літ споживаючи оковиту, дожив до 80 років? То що ж за почуття такі були у мами до батька? Ось спіткала тата недуга - осліп у 75 років. Діагноз - катаракта, глаукома. Через глаукому мені, малій, колись не врятували краплинку зору. Хоча ми і зверталися до фахівців з Івано-Франківська, Одеси, ходила до чудодійного джерела у Зарваниці. А батька взялися прооперувати у Франківську і зуміли-таки відновити зір. Після цього він полишив чарку, цигарку і став такою-сякою людиною. І останні п'ять років прожили вони у взаємній повазі і турботі одне про одного. Ця татова шкідлива звичка не передалася нікому з нас, хоча він її успадкував.

Ну, а сестрички мої перейняли від мами вміння смачно готувати, пекти, вишивати, чудово співають. А я буду славити їх, згідно мого імені.

Якже ж багато чому мені треба ще вчитися у вас! Приміром, нікому з нас не влаштовувалися дні Народження, лише для мене робився виняток. Пам'ятаю свою незабутню двадцяту весну. Приїхали друзі з Луцька, зі Львова і наречений, теперішній чоловік, з Києва. Пізніше сестрички з дітьми, з коштовними подарунками, приїздили до нас, у Київ. А на свої 45 літ я поїхала на весілля до своєї племінниці. Лунали тости на честь молодих. Аж тут Ірина і каже: "У нас сьогодні ще одне свято - День народження у нашої дорогої сестрички Слави!" На полудень віку, незважаючи на фінансові труднощі, знов приїхали сестрички та ще й з двоюрідною сестрою Мирославою і з цілим возом подарунків. Розумію, що надто багато було у моєму житті сірих буднів і лише родина їх розцвічувала святковими кольорами. Мами ж саме на днях народження не бувало - просто вітала по телефону. Тільки вже на 55 років Я відчуваю її поряд - із сережками у вухах. І чим я можу віддячити Вам, о свята моя Ненько!

Пам'ятаю, як ми, малі, виглядали маму з базару, чи не привезе вона гостинців. Згодом мама визирала мене, коли я приїду в гості, щоб ми посиділи, погомоніли. Тепер прийшла знов черга чекати зустрічі...

То ж хай завжди буде Небо! Хай завжди буде мама... Марія! - джерело невичерпної любові, берегиня сімейного вогнища! Спасибі вам, матусю за красиве життя земне, за священне ім'я ваше, яким ви назвали доньку і онуку. Знаю, вони його пронесуть з честю. Обіцяємо, що свіча пам'яті про Вас горітиме, поки рід наш існуватиме!

Ярослава Потеляхіна.