Головна Творча вітальня Поезії (Микола Криндач)

Поезії (Микола Криндач)

***

 

Рікою час у вічність десь впадає.

Мить фіксувати – то душі потреба.

Здобутки тим Всевишній посилає,

Хто дивиться в блакить високу неба

 

Жарину творчості роки хай не остудять.

Шануйте й бережіть її в наш час.

Здобутки Ваші хай вагомі будуть,

Хай спонукають знов творити Вас.

 

Щоб пустинь душ нам Слово засівало,

Щоб не міліло джерело натхнення,

Щоб хисту й досвіду Вам завжди вистачало,

Додати світлих фарб у сьогодення.

 

Лиш тих, хто зваживсь двері відчинити

У інший вимір поведуть дороги.

Хто за життя навчивсь красу любити,

Тому воно не марно дане Богом.

 

Здоров’я Вам, завзяття і наснаги.

Із влучних слів мереживо красою хай дзвенить.

До творчості хай ненаситна спрага

Здобутком щедриться й натхненням кожна мить.

 

Мої сиві жалі

 

У полях неозорих блукають.

У житейській імлі

Перехрестями доль заплелись.

Напророчив їм хто

Усе те, що піввіку шукають

Чи то мрій, чи надій

Котрі ще не збулись?

 

Мої сиві жалі

На плоди перенесли акценти.

Їх осіння пора

Ще незвіданим чимось п’янить.

Вже поділись кудись

Всі юнацькі оті сентименти.

Чистий арії тон

В сповіданнях натхненно бринить.

 

Мої сиві жалі,

Поверніться хутчіше до мене.

Вас люблю мов себе.

Я у цьому усім вам клянусь.

Час летить

Наче крила шуліки шалено.

Вас з собою візьму,

Щоби ви не дістались комусь.

 

 

 

Міраж

 

Я так втомивсь, чи так було?

На себе зливсь аж щелепи звело,

А все ж моливсь здійснилися що б ті мрії.

На світ дививсь в безтями безнадії.

І снив тобою, хоч іще чужою

Непізнанною мною та чомусь близькою.

Я плавати учивсь – чи допливу, чи ні.

В шторми не зупинявсь, міцнішав день при дні.

Загартувавсь в дорозі - дорога не близька.

Пливти і далі в змозі, стерно трима рука.

Напружив парус вітер, це ж казка – не життя.

Цю радість сумнів витер: чи ж буде вороття?

Вона вже майже поруч. Сім миль лиш залишилось.

Ось зараз час праворуч й побачу те, що снилось.

Чому ж все далі й далі мис Доброї Надії?

Вітри зухвалі й злі розвіяли всі мрії.

До неї серцем лину та розум просить: «Зваж»

І твердить що хвилини що то лише міраж.

 

 

 

Непередбачена девіація

 

Поэтам свойственно влюбиться

В свои мечты и миражи

Что видятся а может снятся

У яви призрачной межи.

И. Годенков

 

Ви у сні з’явились опівночі

Принесли ці спогади-жалі

Нездійсненне завжди сум пророчить

Я у них в полоні цілі дні.

 

Коли сонце променем ласкавим

Доторкнеться – думаю це Ви

Мені – біль. Йому – лише забава.

Себе прошу: «Нерви ти не рви».

 

В небі раннім смужка золотава .

Ранок вплів надію у пейзаж

Знову ранок сни відносить жваво

Я вчуваю в ньому подих Ваш.

 

Птахів віртуозні серенади

Нагадали співом подих Ваш.

Знову неповторні ці рулади

Серце провокують на кураж.

 

Повінь ця негадана й неждана.

Це ж куди вона мене несе?

Наче сила чарів нездоланна

Про Вас думи наповняють все.

 

Прошу Вас: «Залиште мене, пані.

Подаруйте спокою хоч мить».

Бачив Вас я вперше і в останнє

Яка прикрість Вами тільки снить.

Споминів вітри іще голосять.

Свій вердикт їм виголосить час.

Тільки серце знать не хоче «Досить!».

В ньому образ Ваш іще не згас.

 

Його я в дощі і сніговії

Бережу від заздрісних очей.

Із любов’ю,  як я тільки вмію

Пригортаю ніжно до грудей.

 

* * *

 

Коли у істину мов у брудну блудницю

Невігласи жбурляють каменюки

Доречні й вірні слова провидця:

«На вас чекають виродження й муки»

 

 

Коли свідомість темінь сповиває

Мораль Мамоні ладні віднести.

Все менш печуть весільні короваї

Частіш збивають труни і хрести.