Головна ЗМІ про незрячих Люди з білим ціпком

Люди з білим ціпком

 


 

Сьогодні — Міжнародний день сліпих

 

За загальноприйнятими правилами, той, хто стоїть на вулиці з піднятою рукою, потребує допомоги. Тим паче якщо він у темних окулярах і з білим ціпком. Так почалося моє знайомство з незрячим Сергієм Півнем (на знімку в центрі).

Від стояв недалеко від входу до однієї зі станцій столичної підземки, а люди просто проходили повз. Через кілька хвилин підійшов чоловік, як з’ясувалося, працівник метрополітену. Метро — це, напевно, єдиний вид громадського транспорту, де з належною увагою ставляться до таких людей.

Подальший наш маршрут із Сергієм — підземний перехід, заповнений перехожими й торговцями. Благополучно вийшовши на поверхню, вирішили випити кави й поговорити.

 

— Іноді, йдучи через такі переходи, — розповідає Сергій, — натикаєшся на чиїсь кошики, ящики. Завжди вибачаюся. Але люди навіть не дивляться на мене, тільки сердито кажуть: «Ти що, сліпий? Куди преш?». Але й це не — найстрашніше.

Важче за все ходити по тротуарах, де хаотично припарковані автомобілі або висять рекламні щити на ланцюгах. Просто втрачаєш орієнтири, збиваєшся з ритму своїх кроків. Адже ми рахуємо кроки, повороти. І тоді без сторонньої допомоги не обійтися. Дуже допомагають звукові сигнали, як при вході в метро. Такі сигнали потрібні й в аптеках, і в магазинах, і в поліклініках.

У свої тридцять три роки я повен оптимізму й планів на майбутнє.

— Життя до й після — що це значить для тебе?

— До й після... У мене діабет. Чотири роки тому було ускладнення, і я осліп. Звичайно, був шок. Рідні, друзі підтримали мене. Прийнявши це, я почав жити заново.

До хвороби я закінчив університет, професія — економіст. Родом я із села, але там не зміг жити, вірніше, немає там таких можливостей, як у Києві. Тому після закінчення вузу працював у Києві, й тут я вже більше десяти років.

Я хочу відбутися як людина, хоча й невидющий. Період реабілітації проходив самостійно. Потім з’явилися знайомі, такі, як я. Від них довідався багато корисного. Потім закінчив медичний коледж за фахом масажист.

Зараз без роботи, скрізь чемно відмовляють. Дуже сподіваюся знайти роботу. Адже, крім зарплати, там спілкування з людьми, а це іноді важливіше за гроші.

Люблю читати, чи краще сказати — слухати книги. У моїй комп’ютерній бібліотеці близько 100 тисяч найменувань. Вільно користуюся комп’ютерними програмами, звичайно, крім графіки. Техніка для незрячих далеко сяґнула, спростивши нам життя. Освоїв gps-навігатор, але, на жаль, він не бачить перешкод. Ходжу сам по продукти в супермаркет: там прошу супровідника, тож проблем немає. На ринок сам не ризикую ходити, прошу друзів або когось із соціальної служби. Це після того, як кілька разів кишенькові злодії почистили мої кишені. Тож жити важко, але можна...

Так, Сергій сильний духом, і він досягне своєї мети. Перед Євро-2012 столичні чиновники обіцяли зробити місто комфортним для людей з обмеженими фізичними можливостями. Але, на жаль, всі їхні обіцянки так і залишилися обіцянками.

Коментарі

 

Голова правління Київської міської організації УТОС Михайло Новосецький:

— Із роботою справді дуже складно. Попит на нашу продукцію невеликий, і ми не можемо працевлаштувати всіх бажаючих. Традиційно наша продукція — прості вироби: затискачі для штор, прищіпки, розетки. Сьогодні дуже важке становище на навчально-виробничому комбінаті № 4. За борги відключили опалення, уже другу зиму доведеться вчитися в холоді. А причина проста: з бюджетної сфери нас перевели в комерційну, відповідно, піднявся тариф утричі.

Дуже б хотілося мати собак-поводирів, але таких фахівців із дресирування в Україні нема, та й коштує це дуже дорого. Адже собаку починають готувати ще із двомісячного віку: учать не реагувати на інших тварин, не боятися транспорту. Собака-поводир здатен запам’ятати до сорока маршрутів свого хазяїна. В Америці, наприклад, 90% незрячих мають таких помічників, а в нас практично нуль.

Директор столичного реабілітаційного центру УТОС Петро Федорець:

— Навчити правильно орієнтуватися, робити звичні речі в нових умовах — основне наше завдання. В Україні діють три такі центри: два в Луцьку (Волинська обл.) і один у Києві. Протягом року в нас проходять заняття 50 чоловік. Групи по 10 учнів, курс триває 52 дні. Наші підопічні приїжджають із усієї України. Переважно це ті, хто одержав сліпоту в результаті хвороби, операції чи на виробництві. Щорічно до чотирьох тисяч осіб.

Зір дає нам 80% інформації про навколишній світ. Людей, які позбавлені такої можливості, в Україні близько 50 тисяч (інваліди І групи). І в п’ять разів більше слабозрячих. Нам особливо важко «виживати» у ринкових умовах. Державного фінансування вистачає на 10 місяців зарплати обслуговуючому персоналу й за півроку оплатити комунальні послуги. Решту вишукуємо самі.

Дуже б хотілося подякувати нашій матері Терезі, як ми її називаємо, — директорові підприємства «Українська здоба» Ганні Ющенко, яка от уже 15 років годує наших вихованців. Сніданок, обід і вечеря обходиться лише в 12 гривень.

У людей, які мають фізичні вади, однакові бажання: трохи більше до себе уваги, людяності та розуміння.

Фото автора.

 

Сергій Яковлєв шість років працює в навчально-виробничому комбінаті №4 Київського відділення УТОС.

 Сергій Яковлєв шість років працює в навчально-виробничому комбінаті №4 Київського відділення УТОС.

 

 

Столичні переходи таять багато небезпек для незрячих людей.

 Столичні переходи таять багато небезпек для незрячих людей.

 

 

На ринках треба боятися кишенькових злодіїв.

На ринках треба боятися кишенькових злодіїв.

 

Рекламні щити на тротуарах заважають пересуванню

Рекламні щити на тротуарах заважають пересуванню.

 

 

Столичний реабілітаційний центр — вчаться жити по-новому.

Столичний реабілітаційний центр — вчаться жити по-новому. 

 

 

Андрій НЕСТЕРЕНКО.

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=272345