Головна ЗМІ про незрячих Врятуйте пресу від «незрячих»

Врятуйте пресу від «незрячих»

 

Наталка ЩЕРБАНЬ

14 травня

 

КРИК ДУШІ

 

 

Навіть у блокадному Ленінграді виходила газета шрифтом Брайля, а нині ця періодика гине

 

Для людей з вадами зору, як і для інвалідів інших нозологій, у нашій державі є певні преференції: вони мають пільги, користуються соціальними послугами, отримують, нехай невеликі, та все ж таки пенсії і дотації. Проте щоб розвиватися й пізнавати світ, життєво необхідне значення для сліпої людини має інформація, яку вона здобуває за допомогою брайлівської та озвученої літератури. А про новини з життя Українського товариства сліпих (УТОС) і незрячих з інших куточків світу ці люди дізнаються зі спеціальної преси, яка роками була незмінним супутником і розрадою від самотності…

 

Сьогодні ж преса для сліпих опинилася в дуже скрутному становищі — видання скоротилися і майже не випускаються…

 

Коли слово стає розкішшю

 

Єдина в Україні Об’єднана редакція періодичних видань для незрячих «Заклик» своє існування розпочала ще у далекому 1934 році. Її першою ластівкою став журнал «Школяр», що друкувався шрифтом Брайля для дітей з вадами зору (до речі, це видання для сліпих є найстарішим на території колишнього СРСР). Згодом започаткували другий журнал, уже для дорослих — «Заклик». Він виходив як за брайлем, так і плоским (звичайним) збільшеним шрифтом, аби його сторінки могли читати люди з невеликим залишковим зором. І вже наприкінці вісімдесятих років в УТОСі з’явилася газета «Промінь», яка теж виходила двома варіантами — брайлівським та плоским. Кошти для виготовлення специфічних щомісячних видань завжди виділяла держава, їх навіть вистачало на часткову оплату для індивідуальних передплатників, тому незрячі платили символічну ціну і мали можливість цілий рік черпати новини з газети та журналів.

 

За останні роки ситуація погіршилась. Фінансування почало здійснюватися через Фонд соціального захисту інвалідів та поступово скорочуватись. Однак редакція все-таки намагалася вижити. Та умови ставали такими складними, що коштів катастрофічно не вистачало не лише на виготовлення видань, а й на зарплату працівникам редакції. Довелося припинити друк плоского варіанту журналу «Заклик» і обмежити вихід інших видань.

 

З 2010 року редакція журналу «Заклик» і Республіканський будинок звукозапису та друку Українського товариства сліпих, де й друкуються брайлівські видання та інша література, чекають гроші з держбюджету на підготовку й друк продукції по півроку, а то й більше. Цього року взагалі невідомо, коли вони з’являться. До того ж, скасовано фінансову підтримку для індивідуальних передплатників, і кошти виділятимуться лише на 100 примірників кожного видання, що розповсюджуватимуть серед спеціалізованих бібліотек УТОСу.

 

І тепер незрячій людині, щоб самій передплатити на рік журнал чи газету, треба заплатити за одне видання 700–800 гривень (така на сьогодні собівартість продукції). Звісно, для більшості інвалідів по зору така ціна — велика розкіш. Особливо постраждають люди похилого віку, котрі мешкають у сільській місцевості: мабуть, назавжди втратять доступ до рідної преси, бо не мають можливості самотужки передплатити. А дістатися до бібліотек, які розташовані у великих містах і райцентрах, багатьом не під силу. А для них же брайлівські видання та ще радіо є чи не єдиним джерелом інформації.

 

— До кого я тільки не звертався з листами й проханнями підтримати нашу пресу, — каже головний редактор «Заклику», заслужений журналіст України, інвалід першої групи по зору Іван Таран. — І до депутатів, і до міністрів — усе марно. Нікому ми не потрібні. Прикро, що не відчувається підтримка і з боку засновника нашої редакції, Центрального правління Українського товариства сліпих. Адже в усьому цивілізованому світі у незрячих немає проблем з виданнями за брайлем. Тамтешня влада приділяє цьому питанню дуже велику увагу, поважаючи права й потреби інвалідів. Та чого далеко ходити — наша сусідка Росія регулярно випускає періодику для сліпих, ще й до неї низку літературних додатків. Навіть у блокадному Ленінграді випускали брайлівські видання. А ми в той час, коли наша країна прагне у Європу, коли розвиваються і розробляються надсучасні технології, опинилися в такому жалюгідному становищі. До того ж через борги у нас постійно намагаються забрати приміщення…

Віднедавна незрячі люди читати спеціалізовану періодику зможуть лише в бібліотеках. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

 

Віднедавна незрячі люди читати спеціалізовану періодику зможуть лише в бібліотеках. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

 

 

Усе тримається на ентузіазмі

 

Серед працівників редакції переважна кількість — інваліди по зору. Ці люди — справжні ентузіасти, котрі працюють за мінімальну заробітну плату (що головний редактор, що прибиральниця), та й то одержують її з великою затримкою. Через брак коштів редакція не має жодного сучасного комп’ютера, Інтернету. Автори порозбігалися, бо про гонорар тут уже давно забули.

 

— Отримання фінансування для наших видань і взагалі літератури шрифтом Брайля завжди було затяжним, — зазначає заступник голови Центрального правління УТОСу, інвалід першої групи по зору Олександр Осадчий. — Особливо це стало проблемою, коли у 2010 році була скасована Кабміном постанова № 983, після чого періодичні видання і книжки для сліпих зняли зі списку засобів реабілітації. Тепер дуже важко вибивати кошти на видавничу справу. Але ми постійно працюємо над цим питанням, воно під контролем. І я вірю, що редакція журналу «Заклик» і будинок звукозапису та друку ще довго працюватимуть на благо незрячих.

 

До речі. Такі кепські справи не лише з виходом періодики для сліпих, а й узагалі з випуском книжок рельєфно-крапковим шрифтом, зокрема підручників. У спецшколах, де навчаються за системою Брайля діти з вадами зору, користуються підручниками, виданими ще за радянських часів. Також і Центральна бібліотека для сліпих ім. Островського постійно в очікуванні дива, що її фонд поповниться новинками брайлівської та озвученої літератури…

 

До газети «Промінь» постійно надходять листи від інвалідів по зору. Ось рядки одного з них — від Ольги Цвігун з Вінниці: «Ми, незрячі, щоденно відчуваємо інформаційний голод, жадобу до знань і потребуємо постійного спілкування між собою. Дорогою до прекрасного, вічного і корисного протягом багатьох років нас упевнено вела «УТОСівська» преса: журнали «Заклик» і «Школяр» завжди рятували у хвилини самотності та зневіри…

 

Новим промінчиком надії у нашому темному царстві стала газета «Промінь», покликана висвітлювати на своїх шпальтах життя УТОСу, знайомити читачів з новими законами та постановами нашої влади, що стосуються інвалідів. Наші видання пережили навіть жебрацькі дев’яності — часи тотального занепаду майже всіх країн СНД.

 

А що ж сталося тепер?..»

http://ukurier.gov.ua