Головна Творча вітальня Вірші (Світлана Проніна)

Вірші (Світлана Проніна)

***

в шостім класі тихо–тихо навіть муху чутно,

на уроці хімії не буває нудно.

Тільки Петрик цей предмет вчити не бажає,

На уроці він завжди від нудьги куняє.

А як дзвоник пролуна – довго не бариться,

Бо ж рибалка він завзятий, то ж на річку мчиться.

От одного разу Петю вчитель попрохав,

Щоб хімічні елементи деякі назвав.

А окремо, любий друже, назови нам ті,

Що на твою думку, Петю, нерозчинні у воді.

Довго думав наш хлопчина, навіть чуб став диба,

Раптом річку пригадав, і вигукнув –  “риба”!

 

 

* * *

 

якось до бабусі онук підбігає:

– А скажи, рідненька, –  у неї питає.

Правда ж треба завжди,щоб там не було,

Лиш добром відповідати на зроблене зло?

– Так, мій голубе сивенький, добре все запам’ятав,

а чому про це, мій любий, ти сьогодні пригадав?

– Та тому що, каже Дмитрик, я бешкету наробив,

й окуляри твої, бабцю, ненароком розтрощив,

то ж виходить ти мене не маєш сварити,

а повинна шоколадних цукерок купити.

 

 

* * *

 

По уроках наш Дмитрусь часу не втрачає,

Бо книжки про шпигунів дуже полюбляє.

Ось і зараз на канапі зручно умостився,

І черговим детективом знову захопився.

Чом так швидко, Дмитрику, ти книжку читаєш,

Що багато сторінок зразу пропускаєш?

Бо ця книжка, каже Дмитрик, про завзятих шпигунів,

Тож цих злодіїв чим швидше наздогнати я хотів.

 

 

* * *

 

Повечеряти зібралась вся сім’я Миколки,

А до чаю подали пряників підковки,

Ці шедеври кулінарні хлопця так манили,

Що вседіти за столом не стачило сили.

Тільки він хотів узяти пряник солоденький,

Раптом батько йому каже: “Почекай, рідненький,

Так руками через стіл тягнутись негарно,

В тебе є ж язик у роті, що, він виріс марно?

– Я про нього, –  каже хлопець, –  добре пам’ятаю,

але руки ніж язик трохи довші маю.

 

 * * * 

 

Петрик з вулиці прибіг,

Цілий день м’яча ганяв,

Наче вихор вскочив в хату,

Аж батьків перелякав.

Мати сплеснула в долоні:

– Де ти Петрику блукав?

Подивись на себе в люстро,

На кого ти схожий став.

Весь у поросі, в грязюці,

Чорний наче сажотрус,

Іще й дірка на коліні,

От бешкетник! Ну й Петрусь!

Тут почувся голос хлопця,мов тихе зітхання.

– Ця діра не на коліні, а на моїх штанях.

 

 * * *  

 

– Мамо! –  хвалиться Мишко. –  Я до дядечка ходив.

А він мене горішками смачненькими пригостив.

– От і добре, –  каже мати, –  мій коханий сину.

А з сестрою ти ділився? Дав їй половину?

– Ні, –  сказав, а сам лукаво на матусю дивиться.

– Ти ж, напевно, знаєш, люба, три на два не ділиться.

 

 * * *  

 

вже на вулиці стемніло, а Сергійко ще не спить,

у своїй кімнаті світло не збирається гасить.

Мама хлопчика благає: – Спати лягай, синку!

Полиш книжку, дочитаєш завтра ту сторінку.

– Завтра буде вже запізно, –  малюк відказав, –  

бо на титульці сам автор таке написав, –

від шести і до вісьми книжка ця читається,

а мені, матусю, дев’ять завтра вже сповняється.

 

 

 * * * * 

 

Першокласник Дмитрик мамі каже про свою біду:

– Я до школи більш, рідненька, ані за що не піду!

Дозволяють там робити те , що я не вмію,

І примушують робити те, що не волію.

Можна там писати, можна там читати,

Та не можна на уроках весь час розмовляти.

 

 * * *

 

мама Петрика сварила: – Де ж ти, капосний, ходив,

що свої штанці новенькі так страшенно забруднив?

Петрик так сказав матусі: – я на вулиці гуляв,

З однокласниками, рідна, у дворі м’яча ганяв.

А штанці тому в болоті, –  мовив винувато, –

Бо коли в калюжу падав, то не встиг їх зняти.

 

 * * *

 

у садочку чути зойки, то Васько голосить,

він упав сьогодні в яму і подряпав носик.

Мама вибігла з хатини, його пригортає,

– І чому ж це мій синочку так гірко ридає?

Васько мамі так сказав, залившись сльозами,

– Бо плакати солодко я не вмію, мамо!

 

  * * *

 

із дитячої кімнати чути вереск кошиняти,

то Михайлик грається, з Васьком забавляється.

– не тягни його за хвіст, полиш кошенятко! –

із сусідньої кімнати гука йому татко.

– Та я його не тягну, лиш тримаю за хвоста,

а Васько вже тягне сам, тату син відповіда.

 

 * * *

 

по обіді каже мама маленькому Кості:

– Нас сьогодні дід Михайло запросив у гості.

Тож біжи, мій любий сину, до ванни мерщій,

І своє лице та руки ретельно помий.

Хлопець мамин цей наказ уважненько слуха

І запитує рідненьку: – А чи мити вуха?

Від твоєї відповіді мій вигляд залежить,

До лиця чи до потилиці в нас вуха належать?

 

 

 * * *

 

якось Олечка маленька з мамою гуляла,

задивилась на ворону і трохи відстала.

Раптом дивиться навколо, ще вона тут не була,

Місце зовсім незнайоме, загубилася мала.

Яке прізвище у мами? –  дівчину питають.

– Порох! –  схлипнула Оленка, –  її називають.

– Значить ти також в нас Порох?–  запитує жінка.

– Я, тітусю, ще маленька,

тож звусь Порошинка.

 

  * * *

 

за вечерею Михайлик на скатерку сік розлив,

а матуся його сварить: – Що ж ти, синку, наробив.

Та ж бабуся тільки вранці прала скатертину,

А вона уже старенька, їй же важко, сину.

Той хто ввічливий той завжди чужу працю поважа.

Тут Михайлик зауважив: – Нам бабуся нечужа.

 

 * * *

 

після дзвоника учитель зошити зібрав,

як роботи перевірив Петрику сказав:

– ти чому, мій дорогенький, стільки пропустив?

Чи писати кожне слово не стачило сил?

– ні, Іван Петрович, –  хлопчик відказав, –

це я місце для реклами скрізь позалишав.

 

 * * *

 

Олю вчителька питає: – Ти не вивчила урок?

У твоїй роботі, люба, вісім грубих помилок.

Цю роботу ми у класі вже робим не вперше,

Ти б могла робити, Олю, помилок поменше?

Оля вчительці сказала: – Це звичайно можна,

Якщо буде ця робота удвічи коротша.

 

 * * *

 

– Що ж ти, сину, –  каже мати, –  ображаєш брата,

не даєш йому возити новенькі санчата.

Я з ддитинства вас навчала забавки ділити,

Тож не треба, любий Васю, пагано чинити.

Все це наклеп, –  каже хлопчик, –  я даю йому везти,

Кожен раз коли нам треба їх на гірку витягти.

 

 * * *  

 

вранці Петрик за сніданком розказує мамі:

– Мені сон такий наснився несказать словами,

що професор я відомий часто мені сниться,

як ти думаєш, матусю, мрія ця здійсниться?

Похитавши головою, каже мудра мати:

– Щоб здійснилась твоя мрія треба меньше спати.

 

 * * *  

 

все про яблуню сьогодні вчитель дітям розповів,

а тоді почав питати хто із них що зрозумів.

– Петрику, – мій любий друже, –  розкажи всім доладу,

коли краще нам зривати з яблуні плоди в саду?

Хлопчик вискочив з– за парти й зопалу відказав:

– Яблука зривати краще, якщо пса хтось прив’язав!

 

 * * *  

 

тільки ввечері Михайлик прибився до хати,

біля хвіртки на хлопчину вже чекала мати.

Тільки глянула на сина і за голову взялась:

– Чому шапка у грязюці? Поясни скорійшМихась!

– Це все хлопці, –  Мишко каже, –  шапку з мене зняли,

потім нею у футбол вони грати стали.

– ну а ти де був як хлопці грали шапкою в футбол?

Стояв, мамо, на воротях, щоб не пропустити гол.

 

 * * *  

 

перевірити щоденник батько взяв у сина,

і побачив, що у нього там не все відмінно.

Ти ж розумний в нас хлопчина, наче неледащо,

Чом Василько, твій сусід, навчається краще?

Через те він має, тату, оцінки відмінні,

Бо живе до школи ближче аж на дві хатини!

 

 * * *  

 

перший раз батьки Сергійка відвели до школи,

він сьогодні був слухняний, мабуть, як ніколи.

Після школи у хлопчини запитала мати:

– Як у школі, сподобалось, що можеш сказати?

– Вчителі там дуже дивні, нічого не знають,

бо вони у нас про щось повсякчас питають.

 

  * * *  

 

у пісочку малюки палац будували,

про свої дитячі справи стиха розмовляли.

Першим Дмитрик похвалився: – в мене брат маленький!

Рік йому ще, а він ходить І такий жвавенький.

Васько пхикнув це почувши, а ніс задер вище:

– Рік і песику моєму,а ходить він швидше.

Дмитрик ледве не заплакав, брата захищає:

– це не дивно ніг він більше аж удвічи має.

 

 * * *  

 

вранці шити ляльці плаття Тетянка зібралась

тільки ниточка у голку, щось не затягалась.

Почала тоді дівчина голосно ридати,

На той вереск всі прибігли і батько і мати,

– І чого, моя дитино, ти так розридалась?

Ти не бачиш вушко в голці ?–  мама здогадалась.

– Ні я бачу, –  Таня каже і ще дужче плаче,

– А от ниточка це вушко ніяк не побаче.

 

 * * * ***

із дитячої кімнати вибігає Ніла,

– Скажи, брате, дорога пляшечка чорнила?

– Зовсім ні, –  брат здивувався, –  якісь копійки,

а чого з’явились, ніло, в тебе ці думки?

– Як дешева, то чого мене мати била,

що я вилила на килим пляшечку чорнила?

 

  * * * *

– десь поділись окуляри, –  бідкалась бабуся,

– а вони тобі навіщо?–  пита її Нюся.

– Бо я хочу вишивати, моя дорогенька,

і вони мені потрібні, пошукай рідненька.

Нюся бабцю попросила: – Якщо їх знайдеш,

То й мені надінь, я хочу вишивати теж.

 

 * * *  

 

батько запитав Андрійка:

– Чому в тебе знову двійка?

Що, було тяжке завдання?

Ти не зрозумів питання?

Батьку так син відповів:

– Я питання зрозумів,

відповідь мою мабуть,

вчитель вже не міг збагнуть.