13 ЛИСТОПАДА МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ НЕЗРЯЧИХ

    У світі 13 листопада відзначається Міжнародний день сліпих.

   Ця дата покликана привернути увагу здорових людей до проблем тих, хто втратив зір і опинився у важких життєвих обставинах. 

   Відзначається він у день народження відомого французького тифлопедагога Валентина Гаюї (1745-1822), який не тільки був засновником першої в світі школи-інтернату для незрячих (1784), але й розробив для них дидактику і методику вивчення наук та оволодіння практичними ремеслами, а також запропонував шрифт, вдосконалив спосіб книгодрукування, створив ноти, географічні карти  тощо. Саме за цими книгами незрячі люди навчалися аж до появи тактильного шрифту Брайля. 

   Основна праця Гаюї – «Нарис навчання сліпих». Варто сказати, що Валентин Гаюї займався проблемами незрячих без будь-якої підтримки з боку держави чи якихось благочинних організацій. Усе, чим він займався і що створив, він робив виключно за власний кошт. Навіть першу у світі школу для незрячих дітей під назвою «Майстерня трудящих сліпих» він відкрив не де-небудь, а у власному будинку в Парижі.

  За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), в усьому світі понад 285 мільйонів людей страждає від порушень зору, з них 45 мільйонів незрячі. Приблизно 90% людей, які страждають від порушень зору, мешкають в країнах що розвиваються. 

   В Україні точної офіційної статистики щодо кількості людей з порушеннями зору немає, за неофіційними даними, – це понад 100 тисяч людей, з них більше 10 тисяч - діти.

  Чи замислювався хто, чк живуть незрячі люди? Чи мають вони змогу вільно отримати освіту і влаштуватися на роботу? Чи можуть спокійно пройти вулицею або купити собі вкрай необхідні речі?

  Наразі в Україні функціонує шість спеціальних загальноосвітніх шкіл-інтернатів для незрячих дітей, у яких навчається близько 800 тотально незрячих, 24 - для дітей зі зниженим зором (3,3 тисячі учнів), п'ять спецшкіл ізпродовженим днем для таких же дітей (близько 800 учнів).  Деякі учні навчаються вдома, а є й такі, що одержують інклюзивну освіту. Це коли незрячий навчається серед зрячих. На думку багатьох, які пройли цей шлях, такий варіант вимагає ґрунтовного доопрацювання, адже і педа­гоги та зрячі учні часто не розуміють, що незрячій людині потрібно трохи більше часу, ніж зрячій, для отримання або віддачі інформації. Звичайно, беззаперечним плюсом є те, що учні з дитинства звикають жити в суспільстві і у них раніше формується адекватне сприйняття реальності та уміння самостійно давати собі раду. Хоча, для незрячої людини бути рівним у суспільстві зрячих – це стрибок вище голови і не кожному він вдається.

   Серед незрячих є також і катего­ричні противники саме шкіл-інтернатів, адже інтернат - це нaвчaльний заклад закритого типу і  перебування у школі не буде тривати вічно - свого часу доведеть­ся вступати до ВНЗ, шукати роботу, ходити до магазину та спілкуватися з оточуючими, тобто реабілітувати себе й інтегрувати в умовно здорове суспільство. На жаль, школам-інтернатам не вистачає фахів­ців, які б змогли займатися з такими дітьми, і, звичайно ж, фінансування.

  Дефіцит фахівців в Україні доповнюється дефіцитом тифлотехніки - це якісні тростини, побутові прилади зі звуковим і тактильним супроводом, брайлівські клавіатури, принтери, дисплеї, ліцензійні програми мовного доступу до екрану, телевізійні збільшувачі текстів для людей із вадами зору, електронні записні книжки з брайлівським виведенням і багато іншого.

Закінчивши спеціалізовану школу, випускник вирішує, що робити далі: вчитися у ПТУ, виші чи йти працювати на спеціально створені для людей із вадами зору заводи у системі Українського Товариства Сліпих (УТОС).

  Що роблять незрячі на заводах? Різні щітки, розетки, картонні коробки тощо. Праця монотонна і підходить далеко не всім, особливо, якщо людина за своєю природою енергійна й творча. До того ж, більша частина цих заводів просто не працює або одержує дуже мало замовлень, запускаючи двічі на тиждень чи на місяць виробництво. Тому більшість йдуть вчитися, сподіваючись потім знайти більш високооплачувану роботу.

   У державних ПТУ, наразі немає прийому на навчання незрячих дітей, тому що це вимагає забезпечення спеціальним обладнанням і кадрами.        Що стосується ВНЗ, то тут, кажуть, що обмежень немає – незряча людина має право вступати до будь-якого університету. Єдине - не варто обирати спеціальність, із якою буде складно - наприклад, математика, хімія, мікробіологія, тощо. Отже, професію можна вибирати будь-яку, головне, щоб потім можна було її реалізувати

 Чи охоче беруть ВНЗ на навчання незрячих? Все залежить від толерантності приймальної комісії та керівництва, а також від того, чи є у самого абітурієнта бажання вчиться.

  У навчанні для незрячого студента багато залежить від оточення. Якщо  його приймають за рівного, якщо  просто у спілкуванні, то й процес навчання йде легше.

Але, навчання завершене і новий головний біль - працевлаштування.  А державні служби, і приватні структури неохоче беруть на службу незрячого фахівця. Тому наступає новий етап «стрибання вище голови».

  Є й інший бік монети – інваліди ведуть себе, як  інваліди, тобто мінімум старань, максимум претензій і при  цьому вимагають високу зарплату і повагу. Тому, у роботодавців склалася певна парадигма, стосовно незрячих і людей з обмеженими можливостями взагалі.

Але ж є прекрасні фахівці, які за лічені тижні відпрацюють кошти, витрачені на обладнання їхнього робочого місця - тієї ж клавіатури зішрифтом Брайля, програми, яка озвучує все, що виходить на екрані монітора, та навушників. Для цього керівник повинен  подивитися, як людина працює, оцінити, а на це потрібно витрачати час, який, на жаль, не кожен знаходить.

  Державній владі нашої країни простіше дати пільги, ніж розробляти дієві механізми для рівноправного, рівноцінного життя людей з обмеженими можливостями.

 Суспільство повинне бути поінформованим, а цього немає. Так, здорові люди співчутливі до сліпих, зрозуміло, що жалість - дуже глибоке почуття, але не треба жаліти, потрібно розуміти.

  Однією з проблем у житті незрячих людей є те, що в Україну завозять дуже мало тифлотехніки, а та, що завозять, є надзвичайно низької якості. До того ж,тифлотехніка в основному доступна лише УТОС або іншим соціальним організаціям, а пересічна людина не може купити собі, наприклад, шахи.

  Також дуже мало центрів реабілітації сліпих, психологів і реабілітологів. Тому фінансування цієї галузі дуже важливе. А через те, що фахівців бракує, незрячих дітей не навчають, або ж батьки через незнання справи вчать їх неправильно.

  Таким чином, у нашій країні необхідно забезпечити рівні можливості й права для всіх членів суспільства, а суспільству, яке вважає себе цивілізованим, намагатися не огороджувати себе від інвалідів, а прагнути почути, зрозуміти і прийняти.