Головна

Вальс для старшокласників

 

АВТОР МАТЕРІАЛУ: Олена Солодовнік

РУБРИКА:

ЗАГОЛОВОК: Вальс для старшокласників

ПІДЗАГОЛОВОК: Сліпі діти – не просто талановиті, вони люблять і хочуть навчатися

ВРІЗ:

На святі хлопчик і дівчинка танцювали вальс. Дев’ятикласники вже не погано опанували техніку. Плавні рухи, підйоми й спади, не забувають повернутися й усміхнутися до глядачів. Тільки трохи скуті рухи. Ніби не можуть вони до кінця заповнити простір, ніби лякає те, що довкола них... Женя і Альона сліпі. Якби мені про це не сказали, ніколи б і не промайнуло такої думки. Просто трохи незграбні підлітки, котрі почали вивчати ази танцю. Але дізнавшись про цю суттєву подробицю, я прийшла до школи-інтернату для сліпих дітей № 5 ім. Я.П. Батюка. 

ТЕКСТ:

Люблю ліпити з глини, але займатимусь масажем

У мене незвичайний гід. Не кожна учениця погодиться стати екскурсоводом у шкільному музеї. Відповідальність усе-таки! Проте Ірина Бабак – не з таких.

- Учителька танців у нас працює десь вісім років. Інші не затримувались надовго. Ніхто не міг пояснити сліпим дітям, як танцювати. Але ви побачите, що танці – це не все, чим ми займаємось. На найбільшому фестивалі для дітей з обмеженими можливостями «Повір у себе» весь час посідаємо перші місця. Співаємо, танцюємо, граємо. Я теж стала лауреатом у номінації декоративно-прикладне мистецтво.

Виявляється у школі веде гурток народний художник України Галина Дигас. Вона привозить глину й пояснює, як працювати з нею. Тим хто, зовсім втратив зір, – потім допомагає розмальовувати вироби. Іринка показує зовсім свіжі фігурки, які діти зробили до Великодня. Мій завжди усміхнений екскурсовод чудово розповідає про свою другу домівку: «Люблю нашу школу, живу нею. Намагаюся робити все, що тут пропонують». Але мені захотілося дізнатися щось і про саму Іринку, ким планує стати, коли закінчить школу.

- Я творча особистість, люблю ліпити з глини. Але треба думати про майбутнє. У нашій школі можна здобути дві спеціальності: медсестра лікувального масажу й оператор комп’ютерного набору. Потрібно буде займатися масажем. Так легше знайти роботу і в місті, й у селі.

Сама Іра - з Чернігівської області, з Прилук. А взагалі в інтернаті – діти з усієї України. Живуть тут з понеділка по п’ятницю. А ті, хто здалеку, - від канікул до канікул. Освіту дають таку саму як у будь-якій середній школі. Єдине, чим відрізняється інтернат, - навчаються на рік довше. Бо діти, яких привозять з дому, часто не вміють елементарного: самостійно їсти, одягатися, пересуватися. Для них є підготовчий клас.

Розвінчання міфу

У мене не виникло сумніву, що діти в інтернаті також чудово співають, бо ж мають гарний слух, відчувають ритм. Тут завжди навчали грі на музичних інструментах. Та й усім відомо, що в сліпих людей інші органи перебирають на себе функції організму, що можуть замінити зір. Мою впевненість легко розвіяв учитель музики.

- Дай Боже, чверть віку скоро мине, як працюю зі сліпими дітками, - ділиться Микола Шахов, - і можу запевнити: компенсації зору слухом немає. Окрім проблем з очима, в наших учнів багато інших хвороб. Вони фізично слабші, й навантаження на пам'ять величезне. А уявіть скільки часу й зусиль треба, щоб здоровій людині навчитися грати на музичному інструменті! Звісно, і в нас є по-справжньому талановиті випускники. Ось мої учні-акордеоністи Олександр Мудряк - закінчив «Гнєсінку», Володимир Хижняк - училище ім. Глієра, нині навчається у Львівській консерваторії.

Як почути 350 слів за хвилину?  

Йдучи до такого інтернату я очікувала, що треба бути обережною, аби випадково не зіштовхнутися з незрячою дитиною. А виявилось, діти – як діти. На перерві бігають коридорами, тримаючись один за одного виходять на двір. Одне слово - почувають себе впевнено.

В очікуванні ритміки заглянули на урок фізкультури. Спортзал обладнаний як і в звичайній школі, є кілька тренажерів, на стіні – баскетбольне кільце.

- Наші діти легко влучають з потрібної позначки, - розповідає вчитель фізкультури Олена Вернигора й показує м’яч, всередині якого дзвіночок.

– Це щоб орієнтувалися на звук, - пояснює вона. - Хлопці в нас залюбки грають у футбол, а малеча дуже полюбляє стрибати на батуті. Уроки проводимо за звичайною програмою. Сьогодні лазили по канату, зараз будемо вчитися метати м’ячики.

Це ж треба так не боятися світу, якого не бачиш, щоб стрибати на батуті! Олена Сергіївна підтверджує мій здогад, що найголовніше для сліпої дитини – перебороти страх. Вони бігають у колі, огородженому мотузкою, аби відчувати межі маленького світу спортивної зали.

Іринка приводить мене до свого класу. Тут затишно, але купа книжок на полицях виглядає як на мене жахливо. Всі жовтого кольору, пусті сторінки. Але малюнки цим учням не потрібні. Один хлопець працює на ноутбуці.

- Це наш комп’ютерний геній Микола. Він втратив зір у 3 – 4 класі, але батьки не знали, що є така школа, тому зараз йому 20 років, а навчається в дев’ятому класі.

Хлопець на свій вік зовсім не виглядає. Як я й думала, працює він у навушниках, але робить звук голосніше і я… чую лише якийсь шум.

- Це лише 350 слів на хвилину, - пояснює Микола й робить темп повільнішим, але я все одно нічого не розумію… 

За деякий час, проведений у школі, вже не помічаєш, що є між нами різниця. А тепер я розумію, що різниця ця справді велика. Ці діти зовсім «не обмежені», вони талановиті, люблять навчатися й уміють дещо, чого мені й не збагнути…

Танець – по шматочках

І нарешті, те, заради чого прийшла. Учитель ритміки й хореографічного гуртка Валентина Богданова справді така, якою її описували діти:

- Я хореограф, але спеціальної освіти, щоб працювати зі сліпими дітками, не маю, - розповідає Валентина Олександрівна. – До всього дійшла сама. Просто розказати дітям, що робити, – не можна. Стаєш поруч і рухаєш їхніми руками й ногами. Інколи довго вивчаємо навіть прості речі: ніжку вперед, в сторону. Ось ці четвертокласники вже знають позиції ніг, положення рук. А потім маленькими шматочками даю сам танець. Діти дуже стараються, однак спочатку не все виходить. Найменшенькі можуть лише покружляти на місці. Важко навчити їх рухатися так, щоб повертатися до залу лицем, красиво виходити з-за сцени.

Чесно кажучи, я тільки зараз визначила, що найбільше мене вразило в сліпих дітях. Поки розмовляєш з їхнім учителем – п’ятеро діток стоять спокійно, не розмовляють. Ніщо не відволікає їхню увагу. На обличчі майже немає емоцій. Так само, як у спальних кімнатах – зайвих речей. Адже людям, які не бачать нашого світу, – не потрібна його мішура. Однак беземоційність ця, на мою думку, - насправді глибока зосередженість. Неймовірні зусилля прикладаються щохвилини, аби збагнути те, що нам дається так просто.

Тим часом Женя Шпек і Альона Парфенюк демонструють новий танець.

- Звісно, Женєчка молодець, у нього є слух, грає на акордеоні. А Альонка, нічого приховувати – вона справжній талант, - з гордістю говорить Валентина Богданова. - Хоча в обох немає навіть залишків зору.

Врізки:

Школі-інтернату вже більш як 120 років. У 1884 році в Києві було відкрито притулок для незрячих дітей. Перший учень цієї школи Григорій Бублик став знаменитим настроювачем музичних інструментів. Дітей в основному навчали музиці, гри на музичних інструментах, лозоплетінню. Учні могли жити в школі до 24 років і працювати в майстерні. Заклад багато разів міняв «прописку», на останню адресу - Вишгородську, 35 – переїхав 1963 року.

Сьогодні тут навчається більш як півтори сотні дітей. Це дев’ятнадцять класів з невеликим наповненням. У найбільшому – 11 чоловік. Але в сімох класах вчаться діти, які мають не лише проблеми з зором, а й розумову відсталість. З них у трьох – повністю сліпі, а в чотирьох – слабозорі. Слабозорі діти навчаються за спеціальними підручниками, де збільшено шрифт. Усі інші – за підручниками з шрифтом брайля.

Газета "Освіта України"

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити