Головна

Результати 11 - 20 з 246

Бланк звіту бібліотек за 2013 рік
Дорогі друзі! Пропонуємо вам ознайомитися з постановою тематичного плану озвучення літератури на 2017 рік та його змістом!
Шановні друзі! Пропонуємо вам ознайомитися з постановою тематичного плану озвучення літератури на 2018 рік та його змістом!
Шановні друзі! Пропонуємо вам ознайомитися з постановою тематичного плану озвучення літератури на 2019 рік та його змістом!  
24 лютого 2012 року об 11.00 в приміщенні Центральної спеціалізованої бібліотеки для незрячих відбудеться презентація побутових тифлотоваріввід представників компанії elitagroupв Україні. Запрошуються всі бажаючі!
16 березня 2014 року в читальному залі Центральної спеціалізованої бібліотеки для незрячих ім. М. Островськоговідбулось урочисте завершення конкурсу «Шевченкове слово у серці живе» та оголошення його результатів. Поетичний конкурс, присвячений 200–літтю від дня народження Тараса Шевченка, був оголошений бібліотекою. Перший етап конкурсу – подача поетичних творів – тривав з 1 грудня 2013 року до 15 лютого 2014 року. Другий етап – визначення переможців конкурсу тривав з 16 лютого до 1 березня. Третій етап – оголошення результатів конкурсу та нагородження переможців. Головою Журі став незрячий поет зі Львова Степан Степанович Підлужний, який видав кілька власних поетичних збірок, а також є упорядником поетичного альманаху “Нащадки кобзарів”. Членами журі також були Кагановська Лариса Григорівна та Потеляхіна Марина. За умовами у конкурсі могли брати участь незрячі поети Києва та області, а також усі бажаючі. Всього в конкурсі взяло участь 13 осіб, з яких дванадцятеро – мешканці Києва та Київської області, та одна житомирянка, яка й стала переможницею конкурсу “Шевченкове слово у серці живе” . Вірш Ніни Лавреги «Тарас Шевченко на Майдані» був також схвально й тепло сприйнятий аудиторією, присутньою на вечорі. Ось уривок із нього: «…На рідну Україну-неньку із давнини своїх років Тарас Григорович Шевченко дивився: плакав і радів. Неслось над Києвом: "Вставайте! кайдани порвіте і вражою злою кров'ю..." стійте, не кропіте! Бо й своєї, і чужої - уже досить крові! Україна прагне волі, миру та любові!...» Спеціальним призом була відзначена й наймолодша учасниця конкурсу учениця Київської школи–інтернату № 5 Дарина Воропай. В музичній частині вечора взяли участь виконавиці камерної музики Ольга Братик (сопрано), Катерина Болкуневич (сопрано), а також учні дитячої музичної школи № 40 м. Києва. Наймолодша учасниця вечора шестирічна Соломійка Повєткіна відкрила свято віршем Тараса Шевченка «Зоре моя вечірняя». Невеличку лекцію про широку обізнаність поета в культурах інших народів прочитав професор, колишній голова товариства «Просвіта» в м. Києві Іван Пилипович Ющук. Цей вечір надовго залишиться в пам’яті багатьох слухачів: щире й зворушливо ніжне виконання дітьми пісень на слова Тараса Шевченка, палкі вірші конкурсантів та професійне виконання творів поета артистами створили своєрідну поліфонію, головним мотивом якої є слово великого нашого генія.
Юрій Килимник 22 лютого, 2013 - 11:44 ПІД ЧАС ЗЙОМОК ФІЛЬМУ ЛЕСЯ САНІНА «ПОВОДИР, АБО КВІТИ МАЮТЬ ОЧІ» / ФОТО ІЗ СТОРІНКИ ВОЛОДИМИРА НОСКОВА НА FACEBOOK Резонансна публікація Марії Семенченко «Об’єднані світи Олеся Саніна» («День», №5/2013), в якій йдеться про завершення зйомок в Україні нового художнього фільму «Поводир, або Квіти мають очі», має кілька важливих значень і смислів. По-перше, за всіма ознаками це вагомий стимул пізнання невідомих сторінок із життя українців. Здається, австрійська письменниця Марія Ебнер-Ешенбах свого часу зауважила: «Якщо цікавість стосується серйозних проблем, то вона є жагою пізнання». Як на мене, вона багато в чому має рацію. По-друге, це розповідь про фільм, в основу сюжетної канви якого покладено історичну подію 30-х років минулого століття, коли понад 200 кобзарів та лірників розстріляли під Харковом. Завдяки зусиллям О. Саніна та його творчої команди правда про цей злочин через роки забуття незабаром постане на екранах українських кінотеатрів, аби допомогти глядачам у справі формування історичної пам’яті. По-третє, це своєрідний знак до активізації розслідування нерозкритих таємниць цієї страшної трагедії. Уся річ у тому, що наші люди, особливо молодь, майже нічого не знають про те, як сталінський режим нищив українське кобзарство. Неважко здогадатися, що його керманичі добре розуміли: у вустах кобзарів, у народній пісні, в рідних мелодіях — весь український народ і вся його Батьківщина. Адже в них душа народу і радості його, і горе. У цьому випадку пошлюся на авторитетне нотне видання «Українські народні пісні в записах М. В. Лисенка. Частина 1» (Київ, 1990), у якому читаємо: «Репертуар кобзарів був надзвичайно широкий і містив, крім історичних, також пісні наймитські, рекрутські, ліричні, родинно-побутові, чимало балад. Усі вони характеризуються чіткою ритмікою, усталеним метро-ритмом, що безперечно є наслідком своєрідної виконавської манери...» Отже, виступи кобзарів — це щось далеко більше за механічний зв’язок між людьми, це — засіб впливу, який бере за живе, хвилює, розчулює, глибоко вражає. Не дивно, що носії українського народного, героїчного епосу, яких дуже любили та шанували люди, кілком у горлі тодішньої влади стояли. Тому вона й вирішила за всяку ціну приборкати вільнолюбне українське кобзарство. За оцінкою дослідників (див. зокрема: Литвин Микола. Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу // Педагогіка толерантності. 2011. №2. С.48-52), кобзарі зазнавали багато страждань, лиха, поневірянь. Спочатку більшовики влаштовували справжні лови на сліпих і немічних народних співців і розстрілювали їх на місці, без слідства й суду. Однак у такий спосіб кобзарську справу їм не вдалося викорінити — надто багато було тоді в Україні мандрівних лірників та кобзарів. Потім ЦК ВКП(б) змінює тактику, направляючи на місця постанови «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Але це не мало очікуваного результату. Тоді тих, що оволоділи кобзарським мистецтвом, взяли на зубки в пресі, оцінюючи як «невиправний націоналістичний елемент». У тогочасних газетах почали з’являтися публікації із заголовками: «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!», «Кобза — музична соха» тощо. До критики кобзарства енкаведисти залучають також українських письменників, окремі з яких у своїх публікаціях кепкували з кобзарів, недоброзичливо оцінювали їхню діяльність. Органи роблять нестерпним життя дослідників кобзарської творчості. Однак домогтися бажаного, звести нанівець «закобзарену психіку» українців більшовики не змогли. І вони вирішили вдатися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбних народних співців. Як каже М. Литвин, частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, силоміць заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, які стали базою їхнього перевиховання. Інших сталінський режим спонукав творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність... Та більшість кобзарів не бажала вживатися в нову роль, вона, як і багато років тому, мандруючи Україною, співала прадавні «невольничі плачі», продовжувала воскрешати народну історичну пам’ять. Тоді хтось зі «сталінських посіпак» запропонував зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх... розстріляти, а кобзи і ліри понищити. Шукати про це бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа. А от за кордоном деякі свідчення про це можна знайти. Ось, зокрема, як пише про знищених українських Гомерів у виданій в Україні книжці «Жнива скорботи» американський вчений Роберт Конквест: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушено. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох із них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці». Заслуговує на згадку також книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича, що вийшла 1939 року в Лондоні. «У середині 1930-х років, — зазначає він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія, і ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті». А у вже згадуваній статті Миколи Литвина «Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу» натрапляємо на таке: «...Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на з’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд. Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки української молоді встановлено приблизне місце страти традиційних співців...» Отже, і журналістам, і науковцям, і діячам культури та мистецтва є на що спертися, роз’яснюючи згубну для України подію. Ми не дамо забути розстріляних народних співців. Сподіваюся, цьому сприятиме кінострічка «Поводир, або Квіти мають очі» (режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук, художник Сергій Якутович). На жаль, «в Україні, про що на шпальтах «Дня» вже наголошувалось, досі існує характерна для посттоталітарного суспільства риса — з приходом до влади нового президента переписувати шкільні підручники й замовчувати злочини деспотичних режимів». Такі трагедії, як знищення кобзарів, що були носіями українського героїчного епосу, потребують не лише ѓрунтовного дослідження і визнання, а й збереження пам’яті про розстріляних, про що у своєму листі до газети днями написав харків’янин Володимир Піотровський («День», №8-9, 2013 р.). Лише розказавши всю правду про тоталітарне минуле українського народу, ушанувавши пам’ять невинно убієнних з каяттям і скорботою, ми зможемо провадити політику пам’яті, що так необхідна для глибшого розуміння української історії, тяжких випробувань, які випали на долю нашого народу. Юрій КИЛИМНИК, кандидат філософських наук, Київ Рубрика: Пошта «Дня» Газета: №33, (2013) http://www.day.kiev.ua
Олена Соколинська Харківський журналіст — про зйомки у фільмі Леся Саніна та особливості роботи незрячого репортера ВОЛОДИМИР НОСКОВ (НА ФОТО ЛІВОРУЧ) У РОЛІ КОБЗАРЯ У ФІЛЬМІ ОЛЕСЯ САНІНА «ПОВОДИР» ГОТУЮЧИСЬ ДО ЕФІРУ, ВОЛОДИМИР НАБИРАЄ МАТЕРІАЛ НА ЗВИЧАЙНІЙ КЛАВІАТУРІ, ВІДПРАВЛЯЄ ЙОГО ДО РЕДАКЦІЇ. А ВІДРЕДАГОВАНИЙ ТЕКСТ ВІН ЩЕ МАЄ ПЕРЕПИСАТИ РЕЛЬЄФНО-КРАПКОВИМ ШРИФТОМ БРАЙЛЯ, ЩОБ ОЗВУЧИТИ. НЕАБИЯК ЙОМУ ДОПОМАГАЄ КОМП’ЮТЕРНА ПРОГРАМА «ДЖОС», ЯКА МЕХАНІЧНИМ ГОЛОСОМ ОЗВУЧУЄ ІНФОРМАЦІЮ / ФОТО З САЙТА FACEBOOK.COM У Харкові його знають не лише як професійного репортера, який перевертає звичні уявлення про ЗМІ і людські здібності самим поняттям «незрячий журналіст». Володя Носков відомий як автор неймовірних ідей, які без зайвих слів втілюються в унікальні проекти. Похід з незрячими ентузіастами на Говерлу 2006 року, стрибки з парашутом навпомацки 2009-го, подорож печерами групи людей, позбавлених зору, разом із звичайними, тими, хто ризикнув прожити добу в цілковитій темряві того ж таки 2009-го. Це лише частина подій, які потрапили до Книги рекордів України за участю людини, яка з народження живе без світла, але вміє його знаходити для інших. • «ДОБРЕ, ЩО Я НЕ БАЧУ ОБЛИЧ ЧИНОВНИКІВ» 30-річний Володимир Носков сьогодні працює на радіо «Свобода», до цього 8 років був співробітником радіо «Ера FM» у Києві, оскільки в Харкові, за його словами, не знайшлося досить сміливих ЗМІ, які б найняли на роботу незрячого. «Озираючись назад, я тепер розумію: до того, що я зараз роблю, я йшов усе життя цілеспрямовано й свідомо, — розмірковує журналіст. — Хоча в молодших класах у мене були дуже суворі вчителі, які мені не пророкували ніякого майбутнього, казали, що в мене немає логічного мислення, у нас були конфлікти. Адже людині інколи просто треба допомогти розібратися у світі». Народився Володя в Дніпропетровську з природженою патологією зору у родині мами-медика і тата-столяра. Хлопчик був активним і товариським, і батьки зробили все можливе, аби він потрапив до інтернату для незрячих дітей у Харкові — найкращого тоді в Україні. Подальші досягнення — заслуга самого Володі і педагогів, які виявили у хлопцеві дивовижні здібності попри проблеми в навчанні. «У старших класах з’явилися перші знайомства з людьми, що змінили моє життя. З 6 класу я почав працювати в музеї школи і отримав перші уроки, як триматися, як спілкуватися з навколишніми, як подолати хвилювання, брав уроки акторської майстерності. Зі мною займалася директор музею Майя Морозова. Я водив на екскурсії тодішнього міністра освіти Семиноженка, спілкувався з найвищими чиновниками. Я навчився за реакцією людини визначати, що їй цікаво, що ні». Потім — вступ до університету і робота на радіо «Ера» з 2004 — Володя тоді був ще студентом третього курсу. Своєю «хрещеною» він називає головного редактора київського бюро радіо «Свобода» Інну Кузнецову — тоді вона була редактором «Ери». «Я намагався стукатися в двері, хоча, звичайно, мені було страшно і важко. Але я розумів, вже під час навчання в університеті, що треба набиратися досвіду, і я йшов, йшов, ішов...» Зараз Володя звично спілкується з офіційними особами будь-якого рівня. «Чиновники — це лише люди, я ставлюся до них із повагою, але без улесливості. Інколи я радий, що не бачу виразу їхніх облич, коли ставлю їм запитання!» — сміється журналіст. Чиновники не оминають Володю увагою — наприклад, міський голова Геннадій Кернес називає його не інакше як «письменник». Неможливо уявити, які проблеми доводиться щодня долати журналістові, позбавленому одного з найважливіших джерел інформації — зору! «Усе дуже складно, —зізнається Володя. — Передусім — технічно. Я все роблю набагато повільніше, ніж будь-який інший журналіст. Я набираю матеріал на звичайній клавіатурі, надсилаю до редакції, і мені його надсилають відредагований незадовго до ефіру, і я має його встигнути переписати в рельєфно-точковому шрифті Брайля, аби озвучити. І ще вмонтовую, усуваю помилки, накладаю переклад. А потім «читаю» пальцями в розмовному цікавому стилі» Журналіст каже, що існує апаратура, яка могла б полегшити процес роботи, — це принтер для шрифту Брайля вартістю в п’ять з половиною тисяч доларів, але коштів поки що немає. Допомагає йому лише комп’ютерна програма «Джос», яка механічним голосом озвучує інформацію на екрані, наприклад, при навігації в Інтернет. «Я з дитинства не можу сидіти на одному місці. Радість мені приносить моя робота і люди, з якими я спілкуюся. І для мене важливим є результат. Наприклад, нещодавно мені надійшов лист від родичів українського поета Василя Мисика, про якого я робив програму. І ці родичі шукають інших рідних «українського Шекспіра» через мене. Або коли закривали будинок народної творчості, то після мого репортажу надійшло багато листів з Канади та інших країн світу. Це надає сенсу». • ШУКАЮЧИ СВІТЛО Нещодавно Володя знявся в новому фільмі Олеся Саніна про чорну сторінку української історії — масовий розстріл кобзарів під Харковом 1934 року. Загалом у масштабних сценах брало участь близько сімдесяти незрячих акторів, журналістові дісталася роль кобзаря Левка, одного з репресованих. «Мене приймали до себе старійшини кобзарського цеху, і я виголошував клятву. Ми сиділи в казематах, потім нас вкинули в ешелони і привезли в кар’єр, де й розстріляли. Загалом було три знімальні сесії у жовтні і дві — у грудні. Останні сцени у кар’єрі знімали за мінус п’ятнадцяти морозу. Костюми були дуже благенькі, старі. У мене страшенно змерзли руки. До того ж нас ще обсипали снігом, ми були без шапок і просто вили від холоду! Проте фільм став приводом для спілкування з цікавими людьми. Я познайомився з відомим кобзарем, бандуристом Тарасом Компаніченком, який керує кобзарською формацією «Хорея Козацька» у Києві. Ми кілька тижнів провели разом, випили не одну «склянку чаю», — сміється Володя. — Напевно, це найголовніше в житті, коли ти бачиш людей, зближуєшся з ними. Це живі емоції, живі враження». Слово «бачити» звучить у нього з особливим значенням. Роль Володі у фільмі була епізодичною, але, за його словами, далеко не випадковою. «Кобзарі мене переслідують! — переконаний Володя. — Ми йдемо з ними нога в ногу. Я якось думав — що я робив би, якби народився у XVIII—XIX столітті? І зрозумів, що був би кобзарем! Тоді кобзарювання було способом творчої і соціальної самореалізації для людей незрячих». Досліджуючи факти життя, побуту, законів і розстрілу кобзарів, пов’язуючи минуле із сьогоденням, Володя рік тому створив документальну програму — радіофільм про сліпих музикантів «Відлуння обірваних струн: стежками українського кобзарювання». А у травні 2012 року журналіст повіз фільм від національної радіокомпанії України на міжнародний фестиваль радіопрограм до Ірану. Їхав до далекої країни з пересадкою без супроводу і не знаючи англійської. Це так здивувало навколишніх, що в аеропорту України його навіть намагалися... не впустити до літака. Щоправда, вже в Ірані українське посольство допомогло йому з перекладачем. З екзотичної країни Володя привіз етнічну музику, яку колекціонує. «Мені цікаво реагувати на якісь процеси в суспільстві. З’являються думки, якими хочеться ділитися», — каже Володя. Згадує про перші озвучені світлофори у Харкові, які він винайшов, про диск «Особливі казки» для незрячих дітей та дітей-сиріт, де можна почути дощ і сніг. Його нещодавня знахідка — 28-річний збирач українського фольклору і звуків музичних інструментів Михайло Шильнов. «Він має намір створити сайт, аби одним натисканням можна було відтворити справжній звук босолі, кобзи, бандури», — переймається Володя задумом захопленої людини, про яку він написав матеріал «Етнограф у джинсах у пошуку українського». «Усі проекти — печери і гори — це все мої мрії. Я прагну жити в задоволення, дарувати його собі та іншим. Звичайно, у мене є нові мрії, попереду ще стільки всього! Але поки що я не розкриватиму всіх таємниць», — усміхається Володя Носков. Його дивує, що звичайні здорові люди часто скаржаться і не бачать радості в житті. «Звичайно, усім важко, але на кожну подію можна поглянути з різних боків. І від нас, від журналістів, через яких йде слово, часто-густо залежить, як люди сприйматимуть світ. На нас лежить велика відповідальність. Або в людини буде пожива для роздумів і віра, або душевна порожнеча. Певно, в цьому полягає наша просвітницька місія», — переконаний журналіст, який знає про світло більше від багатьох. Олена СОКОЛИНСЬКА, Харків Рубрика: Медіа Газета: №28, (2013) http://www.day.kiev.ua
Олена Соколинська 1 березня, 2013 - 11:22 Підприємець прочитав у «Дні» про незрячого харківського журналіста і здійснив його мрію ФОТО АВТОРА Нещодавно — в № 28 від 14 лютого цього року — «День» опублікував матеріал про незрячого журналіста й ентузіаста з Харкова, Володимира Носкова. Стаття дістала дивовижне продовження. Один із зарубіжних читачів газети вирішив допомогти журналістові в його професійній діяльності і придбав для нього техніку, що була для Володі недоступною. «Це сталося вранці у середу 20 лютого. Мене розбудив телефонний дзвінок. Він виявився міжнародним, телефонував харківський підприємець Павло Пилипенко, який нині мешкає і працює в Йорданії. Ми були раніше знайомі. Він сказав, що за кордоном прочитав статтю про мене в газеті «День», де було написано про наші походи в гори і печери, і, зокрема, про спеціальну техніку, яка могла б значно прискорити роботу незрячого журналіста, — про принтер Брайля. Придбати його я не в змозі, оскільки він коштує п’ять-шість тисяч доларів, залежно від моделі. Адже це не серійна техніка, вона виготовляється поштучно. «Я хочу тобі допомогти!» — сказав Павло і пообіцяв надати необхідну суму. При цьому абсолютно не йшлося про рекламу його компанії чи щось подібне». Адже, на жаль, для середньостатистичного українця ціна такого пристрою — фантастична, і в державі не налагоджена система забезпечення подібним обладнанням тих, хто цього потребує. Володя знайшов у Києві представництво компанії, яка займається тифлотехнікою (технікою для незрячих), спеціально для журналіста підібрали принтер, який може працювати без шуму, не заважаючи співробітникам в офісі чи вдома. «Специфіка така, що для друкування об’ємного шрифту пробивається спеціальний товстий папір, видаючи голосний і неприємний звук — схожий буває при забиванні цвяхів. А цим принтером можна користуватися без звукоізоляційної шафи». Представники компанії зробили гарну знижку як на принтер, так і на програмне забезпечення до нього, радіє Володя. Покупка обійшлася в чотири тисячі сімсот доларів, які й передав в Україну підприємець, якого Володимир характеризує як позитивну і патріотичну людину, хоч він і мешкає зараз із родиною за кордоном. «Зателефонувавши, Павло сказав мені: «Я колись тобі обіцяв, а тепер я прочитав статтю і хочу, щоб ти реально втілював свої ідеї, тому допоможу тобі», — розповідає Володимир. Тепер Володя, який раніше насилу виколював текст від руки, витрачаючи на це по кілька годин, роздруковує сюжети за лічені хвилини. «Я страшенно щасливий, — каже Володя. — Це була мрія всього мого життя! Коли в неділю ми налаштували цей принтер, у мене було відчуття казки, нехай це й звучить банально. Тепер я реально економлю «золотий» час, адже працюю на «гарячих» політичних і соціальних темах». Тож Володя дякує газеті «День» за публікацію матеріалу і людині, яка надала дієву допомогу. «Я дякую вам, що ви є! Я дуже поважаю вашу газету і вашого головного редактора», — сказав нам Володимир Носков. Олена СОКОЛИНСЬКА, Харків Рубрика: День України Газета: №38, (2013) www.day.kiev.ua


Сторінка 2 з 25


Powered by AlphaContent 4.0.12 © 2005-2019 - All rights reserved