Головна

Результати 241 - 246 з 246

Вже покинула нас і пішла в кращі світи дорога наша мама. Якже ж нам вас бракує, рідненька! Надто важкий хрест довелося нести Вам протягом усього життя. Та жили Ви з глибокою вірою у Бога і великою любов'ю до ближніх своїх. Так і не довелося матері відчути батькову любов і опіку, бо подався він на заробітки до Франції у 1931-му році. Там завів він іншу сім'ю, і на батьківщину так і не повернувся. Був у нашої матері Марії брат Йосип. Вони жили дуже дружно, любили одне одного. Мати розповідала, як брат, одержавши шматок хліба за те, що чиюсь корову попас, ніс його додому і ділився з мамою і сестричкою. В той час на Станіславщині роботи по господарству і в полі було під достатком. Але в неділю чи на свята мати Настуня з Йосифком і з Марічкою, як майже всі односельці, ходили до церкви на службу Божу. Зокрема, діти з нетерпінням чекали свята Різдва. Сама мама тоді колядувала і нас, і наших дітей навчила такої колядки: Нині в нас Різдво Божого дитяти, Українські діти йдуть його вітати; Петрик йому співає, Славко в дудочку грає, Настя з Юрком танцює, Михасько сам тупцює, Марися плясає – дитя забавляє: ля-ля,ля-ля, ля-ля-ля. Друга громадка та й принесла дари: Данко - овечку, найкращу з отари; Федь молока дві діжки, Іван в торбі горішки, яблучка Іринка, а сливки Юстинка. Там-там, там-там, там-там-там. В небі ангели почали радіти, Що Христа бавлять Українські діти: Федь на землю лягає, Яків Федем качає, Мирон їде на коні, Марта плеще в долоні. Ісусик сміється – За боки береться. Гоп-гоп, гоп-гоп, гоп-гоп-гоп. Каже Ісусик до своєї мами: Як мені добре з цими діточками! Завжди з ними Я буду, їх ніде не забуду! Пригорни їх, ненько! Мамо-мамо, мамо-мамо-ма! А другий день Різдва - день пам'яті Йосифа і Марії,- мама вважала тільки своїм і братовим святом. Як вони тішились разом! Шістдесяті роки минулого століття розпочалися для мами з непоправних втрат. Ще молодою померла її мати, а через півроку пішов у кращий світ, після тяжкої хвороби,- і брат Йосип. І от всю свою нерозтрачену любов мама віддала нам, чотирьом донькам, і, напевно, батькові. Любила вона нас розумно, не віддаючи переваги жодній, хоч я народилася незрячою. Не сильно голубила нас мама, та любила самовіддано, творила добро і зробила щасливими. Для кожної з нас посадила мама фруктові дерева. Кращу сливу мали Галя й Іра, у мене ж була не дуже струнка і ще невеличка була у Марійки. Але ж вони були наші, особисті. Галя з Ірою мали по черешні. Вони були досить старі, і нам з Марійкою було важко на них вилазити. Але пізніше, для нас обох, виросла ще одна черешня і ми вправно на неї залазили і ласували смачними ягодами. Також мама висадила кущі малини, пагінці яких принесла з лісу. Росли також міцні горіхи, які щороку радували всіх великими, смачними плодами. Згодом мати посадила яблуню. І досі вона дарує і нам, і внукам та правнукам маминим запашні і солодкі яблука. Щороку яблуня дає плоди: родить то одна, то друга половинадерева. Дякуючи мамі, наше дитинство було безтурботне і щасливе. Маємо ми і батька. Та любов свою він загубив у чарці. Більше сорока років він був п'яницею. Буквально на пальцях можна полічити ті приємні миті, що перепадали нам від нього. Весь час нас супроводжували тільки сварки, переляк і сльози. Марійка навіть важку хворобу перенесла. І всеж не розлучилася мама з батьком. Сподівалася, що він колись та одумається, бо ж дітей треба поставити на ноги, видати заміж. Але сподівання виявилися марними. Мама тільки молилася за нас, ходила до церкви. Пам'ятаю, як хтось з нас, бувало, скаже: "Не хочу сьогодні іти." А мама на те: "Щоб я більше такого не чула"! І ми старалися ходити, навчалися слову Божому. Всі разом постили, у Страсний тиждень чи на Храмове свято нас, не зовсім здорових, мама чи бабуся водили в церкву під Євангеліє. Розкажу трошки, як до мене ставилася мама. До десяти років у мене була краплинка зору. Я гралася із сусідськими дітьми у дворі, бігали по селу. Мама мене заохочувала до хатньої роботи, полоти грядки, складати сіно. Мама вимагала від Марійки, щоб та брала мене з собою до дитячого гурту. (І хто це придумав, щоб діти з усілякими вадами не перебували у садку чи в школі разом зі здоровими дітьми)? Навчалась Я у Житомирській школі-інтернаті для незрячих дітей. Приїздила додому лише на зимові канікули. Пам'ятаю, як перед від'їздом до школи, мама казала, щоб я попрощалася із сусідами, бабусею і тітками, щоб ті молилися за моє благополучне перебування у школі. Спадають на думку слова пісні: "Не забудь помолитися Богу, бо в молитві надія і сила. Стане легшою всяка дорога, Ти з молитвою будеш щасливий". За будь-яких обставин ми мали зустрінути Різдво у колі сім'ї всі разом. Бувало й таке, що не зовсім здорову мама забирала мене на канікули з лікарні. А одного разу з далекої далечини забирала мене п'ятнадцятирічна Галя. Траплялося й так, що не вистачало грошей на поїздку, тоді мама варила оковиту і продавала її, щоб хоч у такий спосіб здобути тих кілька карбованців і забрати мене додому. І ми пірнали у дивовижне свято. Тільки перед самим Різдвом прикрашали ялинку. Самі робили прикраси, чіпляли цукерки, яблучка, горішки, загорнуті в різнокольорову фольгу. Пам’ятаю, Якось Марійка зірвала з ялинки цукерку і ми втрьох кинулися її відбирати у неї прямо з рота. За народними повір’ями на Святвечірстрого заборонено було казати слово "мак", а лише "насіння", щоб, не дай Боже, не завелися підступні комахи у дівочих косах. Але часто ми забували або й навмисне кричали "мак, мак"! Перед вечерею мати вмивала нас пшеничною водою: "Будь здорова й пишна, як ця вода пшенишна"! Трошки поївши, дружно лізли під стіл на розкидане там сіно і «квокали», щоб кури водилися весь рік і сподівалися за це винагороди. А вночі чи на світанку мама збиралася на велику святкову службу до церкви. На Великодні свята мама намагалась нам справити обновки: купити чи пошити платтячка, взуття. А я в школі, бувало, і не знаю, на яке число випадав Великдень. Аж тут - посилка мені. Там пасочка лежить, ковбаска, пиріжки або вафлі з трояндовим варенням. А одного разу, коли я була у класі восьмому, прислала мені мама сирі яйця, які дійшли не побившись. Ось яку чудотворну силу мала моя мати. Дуже подобалося всім у школі, як мама мене одягала. Речей у мене було небагато, але ті, що були, були дуже гарні. У сьомому класі мені сестрички справили вишиванку. Це була дивовижна річ на той час. Думаю, що за це мене любили працівники школи. Недаремно ж кажуть, що зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. Якось мама потрапила на шкільний карнавал. Я була у парчевій білій сукні, у намисті, туфлях на підборах. Мамі захотілося, щоб у подібному платті я провела свій випускний. Я ж переконувала її, що воно дороге і непрактичне,- треба таке, щоб я могла його одягати у неділю чи у свята. Послухалася мене мама. Вдома у нас усе горище було заставлене брайлівськими книжками (Це такий шрифт, за допомогою якого читають незрячі). А вони ж дуже великі, громіздкі. Я дуже любила і люблю читати. Поважала моя родина і друзів моїх. Не раз вони приїздили в наше село. Ми з ними навіть ходили до сільського клубу. Мушу сказати, що не вміла ділитися з мамою своїми помислами, роздумами. Але завжди вона рахувалась зі мною, зважала на мої побажання. Приміром, після закінчення школи нам видавали направлення на роботу в те чи інше місто на підприємства для незрячих. Мене спочатку розподілили у місто Лубни Полтавської області, я ж хотіла залишитися неподалік дому, аби пройнятися духом своєї малої батьківщини. Потім мені запропонували працювати у Мукачевому, та я стояла на своєму - і досягла свого маминими молитвами. Особливого опору не чинила мені родина у моєму виборі пари. Хоча на мою руку і серце претендували й місцеві хлопці з великим залишком зору та вибрала я Володю - киянина, зовсім незрячого. Добре розуміли родичі, а я і поготів, що нелегку життєву дорогуобираю. Я одразу була певна, що одружуся саме з цим хлопцем і наведу маленький приклад ставлення моєї родини до цього. Я вирішила зробити своєму хлопцеві досить дорогий подарунок - придбати ондатрову шапку. Сама ще не працювала, але сестрички допомогли грішми та і в самої щось знайшлося. Вірила я, що тільки в любові і злагоді подолаються всілякі труднощі. І зробила мама нам весілля як і іншим трьом сестрам. Ми вінчалися, реєстрували свій шлюб у сільраді, була неповторна і незабутня забава. З нами ділили радість друзі, колеги по роботі, односельці. І ці два дні я була найщасливіша за все життя. Згодом я переїхала до Києва у сім'ю чоловіка. Нелегко мені вживалося у його родину. Труднощі полягали в тому, що чоловікові батьки - глухонімі і порозумітися з ними мені було надзвичайно складно. І от, коли мені випала радість народжувати, я повернулася до села, у сім'ю старшої сестри Галі. Залишалася Я у неї кілька років, доки, з допомогою чоловікового батька ми не одержали квартиру. До речі, я вдячна долі за те, що подарувала мені другого батька, справжнього, мудрого і доброго! (Сумний, але значущий збіг обставин - чоловіків батько і моя мама пішли у кращі світи майже одночасно). Стали ми жити самостійно. Ніхто аж так дуже біля нас не сидів, але, якщо виникала серйозна потреба, завжди хтось з моєї родини приїздив до нас і проблема вирішувалася. Будучи вже 70-річною, моя мама приїздила до нас, щоб чимось допомогти - чи підлатати щось, чи підкупити, чи просто дати мудру пораду. Змогла вона побувати у Києво-Печерській лаврі, у Володимирському соборі. Разом із донькою та її кузинкою зустрічали ми патріарха Мстислава на Софійській площі. Не дуже пестила нас мама й голубила, а жила нашими болями, проблемами, радостями, всім допомагала і щиро молилася. Якось, ще у далеких шістдесятих, сказала мамі ворожка, що буде славитись вона своїми дітьми. От у старшої сестри Галини чоловік - священик, отець Володимир,- служитьв Українській православній церкві. У Ірини та Марійки чоловіки - великі трудяги. За понад десять років виросли, мов гриби, нові ошатні хати для родин, що невпинно збільшувалися і всі вони стоять близенько одна до одної. Будова йшла без жодних заощаджень, жодних кредитів - лише за гроші, зароблені від продажу худоби і заробітки сестер в колгоспі та на хутровій фабриці. Багато сил та уміння доклали добрі сусіди та нові родичі. Згодом любила мати зазирнути на чиєсь обійстя, помилуватися городом, зазирнути до хліва і прошепотіти: "Дякую Богові за все"! У матері восьмеро онуків і вже дванадцятеро правнуків. Любов до ближнього мама зуміла заронити у всіх своїх нащадків. Дякуючи мамі, мою родину шанують в селі, допомагають. У Києві я вже більше тридцяти років. Та завжди хтось з односельців, їдучи до столиці, пропонує свої послуги, щоб передати якісь продукти для нас. Ремонт житла теж не обходиться без допомоги моєї родини. Тоді хто ж була ця жінка, чарівниця? Одружила всіх: і сліпу, і тяжко хвору? (Ірина з 18 років хворіє на діабет), так дехто вважав у селі. Це просто справжня мати, яка мала благородне серце, велику душу, ласкаві, ніжні очі, світлий погляд, мудру голову і добрі наміри. Їй, як і кожній живій людині притаманні були певні недоліки, але це такий мізер! Ніколи Ми не посміли з нею сперечатися, голос підвищувати. І ось прийшла та сумна година, коли Ви нас покинули. Востаннє втішилися, що три ваші доньки з вами і тихо відійшли за межу, яка ж велика втрата для всіх нас! Та найбільше плакав, плаче і сумує тато. Скільки прикрощів він раніше завдавав мамі. Вона і працювала за нього на фермі, коли той був п'яний. Не раз, бувало, в дощ і в сніг шукали ми тата по канавах, на фермі, чи десь не валяється. Та, зрештою, чи знайдеться батьків друг по нещастю, щоб стільки літ споживаючи оковиту, дожив до 80 років? То що ж за почуття такі були у мами до батька? Ось спіткала тата недуга - осліп у 75 років. Діагноз - катаракта, глаукома. Через глаукому мені, малій, колись не врятували краплинку зору. Хоча ми і зверталися до фахівців з Івано-Франківська, Одеси, ходила до чудодійного джерела у Зарваниці. А батька взялися прооперувати у Франківську і зуміли-таки відновити зір. Після цього він полишив чарку, цигарку і став такою-сякою людиною. І останні п'ять років прожили вони у взаємній повазі і турботі одне про одного. Ця татова шкідлива звичка не передалася нікому з нас, хоча він її успадкував. Ну, а сестрички мої перейняли від мами вміння смачно готувати, пекти, вишивати, чудово співають. А я буду славити їх, згідно мого імені. Якже ж багато чому мені треба ще вчитися у вас! Приміром, нікому з нас не влаштовувалися дні Народження, лише для мене робився виняток. Пам'ятаю свою незабутню двадцяту весну. Приїхали друзі з Луцька, зі Львова і наречений, теперішній чоловік, з Києва. Пізніше сестрички з дітьми, з коштовними подарунками, приїздили до нас, у Київ. А на свої 45 літ я поїхала на весілля до своєї племінниці. Лунали тости на честьмолодих. Аж тут Ірина і каже: "У нас сьогодні ще одне свято - День народження у нашої дорогої сестрички Слави!" На полудень віку, незважаючи на фінансові труднощі, знов приїхали сестрички та ще й з двоюрідною сестрою Мирославою і з цілим возом подарунків. Розумію, що надто багато було у моєму житті сірих буднів і лише родина їх розцвічувала святковими кольорами. Мами ж саме на днях народження не бувало - просто вітала по телефону. Тільки вже на 55 років Я відчуваю її поряд - із сережками у вухах. І чим я можу віддячити Вам, о свята моя Ненько! Пам'ятаю, як ми, малі, виглядали маму з базару, чи не привезе вона гостинців. Згодом мама визирала мене, коли я приїду в гості, щоб ми посиділи, погомоніли. Тепер прийшла знов черга чекати зустрічі... То ж хай завжди буде Небо! Хай завжди буде мама... Марія! - джерело невичерпної любові, берегиня сімейного вогнища! Спасибі вам, матусю за красиве життя земне, за священне ім'я ваше, яким ви назвали доньку і онуку. Знаю, вони його пронесуть з честю. Обіцяємо, що свіча пам'яті про Вас горітиме, поки рід наш існуватиме! Ярослава Потеляхіна.
Я повідомлю вам радісну вість Нашій бібліотеці – сімдесят шість, В різні часи, незалежності роки Йде вона вірним, упевненим кроком. Я вже не вірю нашій аптеці Ліки для мене – в бібліотеці, Тут я знаходжу духовне життя Вірю у краще її майбуття. В небі осіннім кружляє лелека В чистім повітрі лелечин політ, Я поспішаю в бібліотеку Читати Тараса – його «Заповіт». Кошти мізерні вам кидає уряд На диски, книжки,на ремонт і на дещо, Але сильні духом, працюють тут люди, А депутати, язиками лиш плещуть. Бібліотекарі, ми вас шануємо Знаєте чітко обов’язок свій, І читачам від душі посміхаєтесь Всім, при зарплаті такій. Вам би за працю таку фанатичну Поставити пам’ятник треба давно, Тільки я хочу рядком поетичним Вас привітати, отут заодно. Тих,хто прийшов із близька і здалека Навіть і тих, хто не зміг, З Днем привітати, бібліотеки Все керівництво, і в залі усіх
*** Рікою час у вічність десь впадає. Мить фіксувати – то душі потреба. Здобутки тим Всевишній посилає, Хто дивиться в блакить високу неба Жарину творчості роки хай не остудять. Шануйте й бережіть її в наш час. Здобутки Ваші хай вагомі будуть, Хай спонукають знов творити Вас. Щоб пустинь душ нам Слово засівало, Щоб не міліло джерело натхнення, Щоб хисту й досвіду Вам завжди вистачало, Додати світлих фарб у сьогодення. Лиш тих, хто зваживсь двері відчинити У інший вимір поведуть дороги. Хто за життя навчивсь красу любити, Тому воно не марно дане Богом. Здоров’я Вам, завзяття і наснаги. Із влучних слів мереживо красою хай дзвенить. До творчості хай ненаситна спрага Здобутком щедриться й натхненням кожна мить. Мої сиві жалі У полях неозорих блукають. У житейській імлі Перехрестями доль заплелись. Напророчив їм хто Усе те, що піввіку шукають Чи то мрій, чи надій Котрі ще не збулись? Мої сиві жалі На плоди перенесли акценти. Їх осіння пора Ще незвіданим чимось п’янить. Вже поділись кудись Всі юнацькі оті сентименти. Чистий арії тон В сповіданнях натхненно бринить. Мої сиві жалі, Поверніться хутчіше до мене. Вас люблю мов себе. Я у цьому усім вам клянусь. Час летить Наче крила шуліки шалено. Вас з собою візьму, Щоби ви не дістались комусь. Міраж Я так втомивсь, чи так було? На себе зливсь аж щелепи звело, А все ж моливсь здійснилися що б ті мрії. На світ дививсь в безтями безнадії. І снив тобою, хоч іще чужою Непізнанною мною та чомусь близькою. Я плавати учивсь – чи допливу, чи ні. В шторми не зупинявсь, міцнішав день при дні. Загартувавсь в дорозі- дорога не близька. Пливти і далі в змозі, стерно трима рука. Напружив парус вітер, це ж казка – не життя. Цю радість сумнів витер: чи ж буде вороття? Вона вже майже поруч. Сім миль лиш залишилось. Ось зараз час праворуч й побачу те, що снилось. Чому ж все далі й далі мис Доброї Надії? Вітри зухвалі й злі розвіяли всі мрії. До неї серцем лину та розум просить: «Зваж» І твердить що хвилини що то лише міраж. Непередбачена девіація Поэтам свойственно влюбиться В свои мечты и миражи Что видятся а может снятся У яви призрачной межи. И. Годенков Ви у сні з’явились опівночі Принесли ці спогади-жалі Нездійсненне завжди сум пророчить Я у них в полоні цілі дні. Коли сонце променем ласкавим Доторкнеться – думаю це Ви Мені – біль. Йому – лише забава. Себе прошу: «Нерви ти не рви». В небі раннім смужка золотава. Ранок вплів надію у пейзаж Знову ранок сни відносить жваво Я вчуваю в ньому подих Ваш. Птахів віртуозні серенади Нагадали співом подих Ваш. Знову неповторні ці рулади Серце провокують на кураж. Повінь ця негадана й неждана. Це ж куди вона мене несе? Наче сила чарів нездоланна Про Вас думи наповняють все. Прошу Вас: «Залиште мене, пані. Подаруйте спокою хоч мить». Бачив Вас я вперше і в останнє Яка прикрість Вами тільки снить. Споминів вітри іще голосять. Свій вердикт їм виголосить час. Тільки серце знать не хоче «Досить!». В ньому образ Ваш іще не згас. Його я в дощі і сніговії Бережу від заздрісних очей. Із любов’ю, як я тільки вмію Пригортаю ніжно до грудей. *** Коли у істину мов у брудну блудницю Невігласи жбурляють каменюки Доречні й вірні слова провидця: «На вас чекають виродження й муки» Коли свідомість темінь сповиває Мораль Мамоні ладні віднести. Все менш печуть весільні короваї Частіш збивають труни і хрести.
Минає осінь... Пройшло літо, весна. А тебе, наш батьку дорогий, забрала у нас зима. Часто-часто ти навідувався до нас. Подзвониш, бувало, у двері і ховаєшся – граєшся з нами. Ми ж бо не бачимо. Та твоє особливе, неповторне дихання ми здаля впізнавали. Тепер ти навіки заховався в небесній височині. Та Велике серце твоє, добра, весела вдача, золоті руки, які вміли, здається, робити все на світі, щедра й велика душа - не забудуться ніколи. А справам твоїм ліку немає! Минуло вже 35 років, як Я увійшла у сім'ю мого чоловіка Володі. Тоді я ступила на життєву ниву, рясно засіяну несподіванками та випробуваннями. І стали Ми обробляти її разом з дивовижною людиною: великим життєлюбом, мудрим нашим батьком,- Миколою Артемовичем. Так і хочеться сказати: "справжній Микола-Чудотворець". Як він розумів незрячих! Пригадую наше весілля. Напередодні трохи дощило. Батько, приїхавши вперше в село, назбирав усілякого гілляччя і встелив ним дорогу, де ми проходили, щоб я не забруднила свою весільну сукню. А як він умів веселитися: як танцював у нас на весіллі, з усіма моїми сестрами і мамою перетанцював. І прийшла я в сім'ю, де були любов, затишок, тепло. Бракувало лише зору нам з Володею і слуху його батькам. Треба сказати, що Микола Артемович більше 50 років пропрацював у будівництві: брав участь в оздобленні палацу культури "Україна", будував житлові будинки, багато років працював у бібліотеці ім. Вернадского столяром. І от, у 24 роки, я з чоловіком і з трирічною донечкою (теж незрячою) стала господинею затишної квартири, котру для нас випрацював знову ж таки Микола Артемович. Стали Ми потроху обживатись. Куди не глянеш, всюди видно невтомні руки нашого батька - паркет настелив, кахлі вклав, сам зробив усі допоміжні меблі:шафки, полички, знову ж таки без чиєїсь допомоги засклив балкон. Я дуже вдячна за його останню столярну роботу, яку він виконав у 80 років,– робочий столик на коліщатах, – щоб я могла зі своєю роботою пересуватися по всьому помешканню. Ці мозолясті, зашкарублі від роботи руки не цуралися ні городу, ні кухні, ні прання-прасування і завжди були готові прийти на допомогу своїм і нашим друзям, родині. Незліченну кількість разів він супроводжував нас чи в бібліотеку, чи до школи, де вчилася наша доня, чи на вокзал (аеропорт, якщо була така можливість). Бувало, що ми кажемо: "Ми й самі можемо, цього разу не потрібно допомагати", на що тато відповідав: "Не можу, мама сказала". Яким він був люблячим, турботливим і уважним чоловіком! Безмежно цінував і оберігав свою неповторну Мусю – Марію Іванівну. Майже все, що, начебто, мала робити жінка, він виконував сам. До кінця своїх днів Він доглядав дуже хвору дружину. Він був справжнім джентльменом і жодне, навіть найменше свято в родині не обходилося без його квітів і поздоровлень. А з якою радістю вони з мамою готувалися до Нового року - в ці дні в домі завжди мала стояти жива ялинка. Допізна вони її прикрашали і не лише її - вся оселя перетворювалася в щось казкове, святкове. В перші дні Нового року ми всі збиралися у батьків, щоб крім Новорічних привітань скласти поздоровлення і з річницею їхнього весілля. І ми спостерігали за ними, такими милими,люблячими, щасливими! На золоте весілля вони попрохали подарувати їм ікону Божої матері. В останні дні свого земного шляху батько часто повторював, що хотів би відійти в інший світ у вишиваній сорочці. Лише вони - Марія Іванівна та Микола Артемович були завжди з нами в річницю нашого весілля. Якими щасливими були наші батьки, коли їхня онука змогла вступити до Шевченківського університету без жодних хабарів і закінчити його з червоним дипломом! Тоді вони подарували їй білочку-скарбничку, про котру батько ніколи не забував, забігаючи до нас - він завжди поповнював білку кількома монетами. І якою вкрай потрібною вона виявилася перед доньчиним весіллям - скарб зі скарбнички зіслужив свою добру службу. Незважаючи на постійну зайнятість, чи то вдома, чи у нас, Микола Артемович намагався слідкувати за подіями в країні і світі, а найбільшою його пристрастю було активне вболівання за київських динамівців і, якщо була така можливість, він утікав до нас, щоб спокійно подивитися гру улюбленої команди.Під час Помаранчевої революції батько теж бував на Майдані, як умів, спілкувався з Юрієм Луценком та іншими учасниками тих подій і на честь перемоги помаранчевих у нас вдома знову квіти, принесені ним. Так, Микола Артемович був справжнім, неголосним патріотом нашої держави. Одного травневого ранку лелека приніс доньці і нам дорогий подарунок - крихітне дівча і невтомний вже прадідусь щомісяця приходив привітати свою правнучку, хоча тоді вже розміняв дев'ятий десяток і здоров'я було вже зовсім не богатирське. На честь народження Соломійки ми з чоловіком подарували їй золотий ланцюжок, а батько згодом довершив ансамбль таким же хрестиком. Дуже шанували київські батьки мою родину, що живе на Івано-Франківщині - бувало, повертаємося ми з села, а вдома нас чекає дідусь з пательнею смаженої картоплі і своїм кулінарним хітом - квашеною капустою. Його першими питаннями були - як з'їздили, як свати, як поживають мої сестрички. І, головне, чи привезли нові фотографії? Розуміючи, що вже нікуди не поїде, він все одно не переставав жартувати: «Наступного разу я обов’язково їду з вами в село». Господи, Царю небесний! Я так вдячна Тобі, що дав мені можливість пізнати таку людину - другого мого батька! Дякуючи йому, ми знали справжнє щастя, змогли доторкнутися до справжньої краси почуттів. Ще довго ми будемо жити в оточенні речей, створених твоїми руками, та вже ніколи-ніколи ми не пізнаємо неповторного смаку твоєї такої хрумкої, запашної капусти. Яка велика душа у тебе, тату! Одного разу ти прийшов уві сні до своєї доньки і сказав, що не можеш дочекатися переходу у кращий світ любої дружини і що гроші на її поховання ти заздалегідь приготував. Вже відринувши всі турботи житейські, ти все одно пам'ятаєш там про нас, що поки що лишилися тут. Образ твій залишиться світлим-світлим у пам'яті твоїх найближчих і багатьох-багатьох ненайближчих, для котрих ти був і залишаєшся істинним взірцем для наслідування! Вічна пам'ять тобі! Амінь!
Ромвальд Павловський – поет філософського світобачення, тяжіє до коротких лаконічних форм, ніби усвідомлюючи що за нинішніх умов довгі вірші та романи на вісімсот сторінок не приваблюють читача. Мініатюри – його найулюбленіша форма. Він досконало нею оволодів. Через те його вірші філігранно відточені і добре сприймаються навіть на слух. Василь Яр, Член Національної спілки письменників України. РУБАЇ 52 Я в мудрості бачу красу, Всміхаюсь негарному псу. Красунчики хай почекають: Розумним даю ковбасу. 55 Гудуть електричні дроти, Волають голодні роти: -Нам хліба й до хліба не треба! Скажіть як нам душі спасти?! 57 Мрію корисно вік прожити, Лихих — на добрих перевчити. А звіку кровних ворогів Хочу навічно помирити. 87 Ми в чварах вік свій прожили, Вже нагрішили, як могли... Нам в пеклі місць не вистачає: До раю — стежки заросли 111 Не світигь свічка без вогню, Не спалиш без вогню стерню. Без правди істина вмирає, Без правди — не відмить брехню 118 Мабуть в дитинство вже впадаю, Бо сам собі не довіряю. Чим глибше світ наш пізнаю, Тим більш загадок відкриваю 123 Вже давно маю скаргу на наші дзеркала, Бо дзеркала не те віддзеркалювать стали. Був молодшим — вони ще правдиві були: Так як зараз, ніколи мені не брехали. 141 Які чудові яблука я їв колись! Ті яблука небесними здались... Сьогодні відкусив — та смак не той: Змінилась яблуня, чи я змінивсь? 142 Заплакані вікна, зажурені коні. Заклякли дозрілі жита у поклоні. Зненацька холодні дощі налетіли, І літо у осені знову в полоні.. 152 Кохання — свято не завжди, Бо потаємні там ходи. Гора блаженства, — стільки ж смутку. Омана чистої води... 153 Біда як молоді вмирають, Біда як вінчані гуляють: Щасливі в шльондри не підуть, Щасливі рай оберігають. 176 Як ніж на горлянці, як дірка вчовні, Я весь в моїй клятві, а клятва — в мені.Придушена воля, бо слово — закон. Хоч клятви бувають розумні йдурні 217 Чи грізний бик почне ревіти, Чи мавпи зранку гомоніти. Так Бог звелів: підступні люди Тварин не будуть розуміти. ЧОТИРИВІРШ 47 Світ не лусне від злості, Бо стоїть на добрі: Якщо злоба у ложці, То добро — у відрі! 75 Щоб наших цвинтарів земля Лишалась довше цілиною, Дивіться в чарку лиш здаля. Тютюн обходьте — стороною 86 Коли світанок за порогом, Земля проснулась від пітьми, Поговори спочатку з Богом, А потім вже з людьми.
НОВІ НАДХОДЖЕННЯ  КНИГ НА CD-R В БІБЛІОТЕКУ В ТРЕТЬОМУ КВАРТАЛІ 2014 р.     1. Р2 Д 67   Донцова Дарья Бабочка в гипсе [Электронный ресурс]: Роман/ читает М. Лисовец. - К., 2014. - 1 cd-r   2. Р2 Д 67   Донцова Дарья Букет прекрасных дам [Электронный ресурс] Роман/  читаетМ. Иванова. – К, 2014. - 2 cd-r   3. Р2 Д 67   Донцова Дарья Верхом на «Титанике» [Электронный ресурс]:  Роман / читает Е.Хлыстова. - К., 2011. - 1 cd-r   4. Р2 Д 67   Донцова Дарья . Главбух и полцарства в придачу [Электронный ресурс]: Роман /  читает Л. Наумова. - К, 2011. - 1 cd-r   5. Р2 Д 67   Донцова Дарья . За всеми зайцами [Электронный ресурс]:  Роман / читает Т.Телегина. - К., 2011. - 1 cd-r   6. Р2 Д 67   Донцова Дарья . Любимые забавы [Электронный ресурс]:  Роман / читает И.Воробьёва. - С изд.: М.: Эксмо, 2004. - К., 2011. - 1 cd-r   7. Р2 Д 67   Донцова Дарья . Несекретные материалы[Электронный ресурс]:  Роман /  читает И.Чумакова. - К.: ЦСБС, 2011. - 1 cd-r   8. Р2 Д 67   Донцова Дарья . Спят усталые игрушки [Электронный ресурс]:  Роман. - С изд.: М.: Эксмо,2002. -  К, 2011. - 2 cd-r   9. Р2 Д 67   Донцова Дарья . Старуха Кристи отдыхает! [Электронный ресурс]: Роман /читает Л.Панкратова. - К, 2011. - 1 cd-r     10. Р2 Д 67   Донцова Дарья . Чудовище без красавицы [Электронный ресурс]: Роман /  читает М. Иванова. – К, 2011. – 1 cd-r   11. Р2 Д 67   Донцова Дарья . Экстрим на сером волке [Электронный ресурс]:  Роман /  читает Т. Телегина. - К., 2011. - 2 cd-r   12. Р2 Д 67   Донцова Дарья Эта горькая сладкая месть [Электронный ресурс] : Роман / читает И. Ерисанова. - С изд.: М.: Эксмо, 2003. – К, 2011. - 1 cd-r.   13. У2 Р69   Романчук Леся. Не залишай… [Електронний ресурс] Кн.1: Сучасний український роман /читає С. Дмитренко. - К., 2014. - 1 cd-r   14. У2 Р69   Романчук Леся Не залишай мене… [Електронний ресурс] Кн. 2:  Роман /  читає С. Дмитренко. - К, 2014. - 1 cd-r   15. У2 Р69   Романчук Леся. Не залишай мене одну… [Електронний ресурс] Кн.3: /  читає: С.Дмитренко. - К, 2014. - 1 cd-r   16. У2 Р69   Романчук Леся. Не залишай мене одну надовго… [Електронний ресурс] Кн.4:  Роман / читає С. Дмитренко. -  К., 2014. - 1 cd-r   17. У2 Р 69   Романчук Леся. Не залишай мене, надіє [Електронний ресурс] Кн.5: Роман /  читає  С. Дмитренко. - К., 2014. – 1 cd-r   18. У2 Р 69   Романчук Леся. Не залишай мене, віро [Електронний ресурс] Кн. 6: Роман / читає С. Дмитренко. -  К., 2014. - 1 cd-r   19. У2 Р 69   Романчук Леся. Не залишай мене, мудросте [Електронний ресурс] Кн. 7:  Роман /  читає Г. Шумська. - К., 2014. - 1 cd-r   20. У2 Р 69   Романчук Леся. Не залишай мене, любове [Електронний ресурс] Кн. 8: Роман / читає С. Дмитренко. -  К., 2014. - 1 cd-r                              


Сторінка 25 з 25


Powered by AlphaContent 4.0.12 © 2005-2019 - All rights reserved